Рибальченко Ангеліна, ВСП «Технолого-економічний фаховий коледж» МНАУ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кириленко Анна Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів - величезний відрізок життя, оповитого війною, який закарбувався у пам’яті українців тяжкими переживаннями, порожнечею втрат, тишею розлуки.

Я родом з Херсонщини, з селища Білозерка. До початку війни в мене були мрії та плани на майбутнє.  Одного дня це все зруйнувала пекельна війна.

Зранку мама розбудила нас, повідомивши про початок війни. Я не усвідомила, подумала що це неправда, не може бути такого. У цей же час біля сусіднього будинку  щось вибухнуло. Сон «як рукою зняло», прийшло усвідомлення того, що це ніякі не жарти. В усіх новинах повідомляли, що розпочалася війна. Ми почали збирати речі, в повітрі стояла мовчазна тиша.

Ми не знали, що робити, куди далі прямувати... Але все ж таки залишись вдома, не змогли лишити домашніх тварин.

Перші тижні були наповнені хаосом та відчаєм.  У магазинах, аптеках все скуповувалось, повсюди величезні черги, порожні  полиці, багатьом не вистачало ліків, продуктів. Однак пригадую  те, що люди розуміли  один одного, ділились між собою потрібними речами. 

Кожну ніч ми чули вибухи, в місті велись бої, і від того страх ставав ще сильніше.

Через декілька днів мама прийняла рішення поїхати в Херсон. Приїхавши  додому зі сльозами на очах,  вона повідомила, що  «рашисти захопили його».  Херсонці, намагаючись хоч якось зупинити ворога... Однак, окупантів було багато і вони були зі зброєю. Стало зрозуміло, що на вулиці небезпечно. Ми сиділи цілими днями вдома. Не було видно жодної живої душі, наче все навкруги вимерло.

Це було  настільки страшно, що навіть зараз від спогадів з’являються сироти по шкірі: паніка та розпач охоплювали нас, коли втрачався зв'язок із знайомими та рідними.

Було складно дізнаватися останні новини. Дні та ночі проходили  під звуки вибухів, з часом ми навіть звикли до цього. З кожним прильотом страх оселявся в серці усе глибше, що  наступним може бути твій дім.

Кожен  мій день в окупації  починався з думки: чи ми ще живі та що буде далі.

Рашисти почувалися як у себе вдома, ходили по домівках. Якщо не відчиняли, то вибивали двері, перевіряли документи та телефони, забирали чоловіків і вивозили  їх за місто. Нам дуже пощастило,  що наш дім розташований в провулку, і нас вони  якось  оминали. Однак постійно відчувався страх, що вони зайдуть і в нашу домівку.

Далі стало ще гірше. Через постійні прильоти в селищі зруйнувалось  газопостачання, зник зв'язок, світло, вода. Настала повна темрява та холод. Їжу доводилось залишати на вулиці, готували на вогнищі.

11 листопада ми дізнались, що правий берег Херсонщини звільнили наші військові. Ви не уявляєте наскільки це була велика радість! Люди виходили в центр міста святкувати. У будинках з’явилися світло та газ. Масово їхали волонтерські машини з допомогою.

Однак радість тривала недовго. Рашисти розпочали обстрілювати наше місто ще інтенсивніше. 

Ніч з 10 на 11 листопада розділила наше життя на до та після. Вночі нас розбудив гучний  вибух. У мій двір прилетів снаряд, через вибух заклинило двері в будинку. Єдиним виходом з дому лишились побиті вікна. Молодших братів прихистили знайомі, а я залишилась вдома з мамою. Цей снаряд вщент розбив автівку, зруйнував нашу затишну кухню, за столом якої ми збиралися родиною.

Унаслідок вибуху оглушило кота, який помер, не витримавши болю, собака став калікою,  бо йому снарядом відірвало ногу. Це найжахливіший день у моєму житті, я пригадую ті події з острахом.

Наразі не дивлячись на усі складнощі включно в психологічному стані я намагаюсь жити далі. Однак можу стверджувати одне, росія вкрала моє безтурботне дитинство. Я дуже сумую за своєю рідною Херсонщиною. Я мрію, щоб всі знову повернулися до свого рідного дому. І щоб більше не було тривог вибухів і цього вічного страху.