Мрії про мирну пенсію Тетяни Федорівни зруйнувала війна. Разом із чоловіком вона живе в селищі Верхньоторецькому, де працюють тільки магазини. Щоранку чутні постріли й вибухи в Авдіївській промзоні, по сусідству.

На початку війни я працювала в Донецьку на будівництві. Пам’ятаю добре, як почали літаки літати над містом – ми були на роботі. Я їхала додому у Верхньоторецьке з Донецька, бачила розбиту вантажівку на Путилівському мосту. Якраз це були перші дні битви за аеропорт.

Потім почалися бої в нас у селищі. Біля нашого будинку впав снаряд 8 березня у 2017 році. Будинок постраждав. Дах, вікна повилітали, двері. Ми з чоловіком були в підвалі. Снаряд влучив у криницю, нас криниця врятувала. І якби не вона, то нас вже й не було б. Нас не поранило, але залишилося нервове потрясіння. Уявіть, у такі роки – і це все пережити!

Звичайно, на здоров’ї всі ці події позначилися. Ще тут роботи немає, ми ж знаходимося на лінії розмежування. Кожен день у нас бах-бах-бах. Щоранку встаєш і думаєш: де воно, що воно?

Принаймні зараз, у 2021 році, у селищі не стріляють, але все ж чутно всім. У мене дочка в Авдіївці живе, вона щодня все чує, як стріляють в Авдіївській промзоні.

Як ми живемо? У нас у селищі немає ні пошти, ні аптеки, тільки магазини є. Раз на місяць до нас приїжджає Укрпошта, щоб ми заплатили за світло. А так якщо щось зняти, наприклад, пенсію, то нам доводиться виїжджати в інше місто чи селище. Почуття безпеки немає досі, тому що можна очікувати що завгодно будь-якої миті.

Живемо, як і більшість людей, свій город – овочі вирощуємо. А так нікуди не їздимо, ніде не буваємо, із дітьми бачимося дуже рідко. Нічого доброго.

Я мрію, щоб закінчилася війна, щоб було все, як раніше. Я розумію, що такого вже ніколи не буде, але вже набридло. Я мріяла про мирну старість, а зараз депресія якась повна. По-перше, ми не думаємо про завтрашній день. Живемо тільки зараз, сьогоднішнім днем.