До війни Іван Іванович був на пенсії і підзаробляв на своїй вантажівці. Тепер у нього нічого немає – все розбомбили й розікрали.
Жив я в Пологах. Мені 62 роки, я практично один – діти вже дорослі. Війна мене застала на роботі. Я їхав грузитися на Маріупольську птахоферму, а коли повертався назад – вже кругом були БТРи, військові машини.
Коли війна почалася, ми два тижні без світла сиділи, без тепла. Тоді морози були до десяти градусів, ми в підвалах сиділи, бо нас обстрілювали.
Шокувало, коли 7 березня руські зачищали місто, гатили з усього: з танків, з артилерії. Такого ми раніше не бачили й не чули. Це, звісно, шокувало.
Ліків небагато було: аптеки були розбиті, продукти також були ті, що залишились вдома. Спочатку хліб давали, а потім і його не стало.
Я там досидів до 15 березня, а 14-го біля двору розірвався «Град»: дах знесло, вікна та двері вилетіли. Тож жити мені уже не було де. Я взяв небагато речей і поїхав до Запоріжжя, бо тут син живе.
Пішов в гараж, взяв машину, сів та й поїхав. Коли вже залишалося два блокпости – мені чеченці підсадили жіночку з донькою, так і поїхав.
Зараз роботи немає. Я на пенсії, в мене там просто була своя машина вантажна, тож я возив насіння на завод. А зараз немає нічого – все розікрали, розбомбили. Немає нічого.
Я думаю, коли Європа прокинеться, тоді скінчиться війна. Слабенько щось нам допомагають.
Вже скільки років мені? Хотілось, аби швидше війна закінчилася і почало налагоджуватися нормальне життя.
