Для сім’ї Аліни Геннадіївни війна почалась вісім років тому у Донецьку

Моя історія почалася у травні 2014 році у Донецьку. Під час тренування у спортивному клубі адміністрація оголосила, щоб всі збиралися додому, бо бомблять наш аеропорт.

Того року наш син закінчував одинадцятий клас, і все проходило у важких воєнних умовах. Після випускного ми поїхали із Донецька до друзів у Дніпро. Згодом син поступив у Харківський політехнічний інститут, і ми зняли у Харкові квартиру для нашої сім'ї.

Час йшов, Донецьк був під постійними обстрілами, але нам потрібно було провідувати рідних, тому ми поїхали зустріти з ними новий 2015 рік. Після свят почались обстріли нашого району.

В один з цих жахливих днів снаряд прилетів у нашу кімнату і вбив мого чоловіка на наших із сином очах.  

Я втратила сенс життя, пів року не хотіла спілкуватися з людьми. Смерть батька погано вплинула й на психологічний стан сина. Ми повернулись у Харків удвох і вісім років жили у цьому чудовому місті.

Мені дуже важко було самій оплачувати орендоване житло, працювати на трьох роботах, але ми не хотіли повертатися в Донецьк.

Але на цьому наші біди не скінчились: 24 лютого почалась повномасштабна війна. Ми тиждень жили в неймовірній напрузі під вибухами та обстрілами. Тому ми вирішили вдруге покинути домівку: спочатку жили у Полтаві, Хмельницьку й декілька місяців на Волині. Зараз ми з сином приїхали у Київ, щоб знайти роботу і житло.  

Я дуже вдячна всім добрим людям, які допомагали нам у всьому.