Кутько Меланія, 11 клас, Лисичанський ліцей №30 Сіверськодонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузовльова Олена Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Усе почалося дуже несподівано. Просинаєшся ти одного ранку, і саме в той момент твоє життя змінюється на сто вісімдесят градусів. Це можна навіть не помітити одразу, але потім, згадуючи минуле, стає моторошно. О сьомій ранку мене будить мати, повідомляє дуже страшну новину: почалася війна. І навіть не так уже й несподівано, бо з новин я чула попередження ще за тиждень, але все ж якось незвично було бачити свою завжди спокійну і зібрану матір з таким переляком на обличчі.

Я написала своїм рідним та друзям, запитала, чи все з ними добре; отримавши задовільні відповіді, стало спокійніше... ненадовго.

Уже того самого дня я почула перші постріли та вибухи. Одразу, пригадавши чотирнадцятий рік, ми побігли до підвалу, який усі ці роки без догляду став брудним і занедбаним. Там було дуже холодно, враховуючи лютневу погоду, тому довелося вдягатися тепліше.

Бог знає скільки часу ми там стояли, вилізли лише коли стало тихіше, серед ночі. І це був перший із багатьох днів, які ми проводили там.

Згодом вимкнули світло, потім воду, точніше знищили всю інфраструктуру наші «брати». Я пам’ятаю, як ми з дідом сиділи біля газової печі і, гріючись, розв’язували кросворди.

Навіть у такі скрутні часи поряд із сім’єю було затишно.

З кожним днем обстріли посилювалися, та кульмінацією став момент, коли снаряд упав у мене перед вікном, і уламки повибивали шибки в квартирі. Ми спали вже одягнені, тому вибігти не забрало багато часу, але після цього моменту ми вирішили, що треба звідси тікати.

Спочатку автобусом, потім потягом ми приїхали до знайомих у Жмеринку. Вони дозволили нам залишитися на певний час. Уже наприкінці травня я потрапила до оселі, у якій живу й досі.

Такі події вчать цінувати життя. Ніколи не знаєш, що буде завтра, але хочеться сподіватися на краще, і тому не треба бути надто песимістичним. Увесь цей час я намагалася шукати щось позитивне в простих речах: сидячи два тижні без світла, я прочитала багато книжок, послухала історії своїх бабусі та дідуся, проводила більше часу із сім’єю. Переїхавши сюди, я познайомилася з багатьма людьми, відвідала нові місця, побачила тутешні краєвиди, і загалом непогано проводила час.

Дуже цікаво, як швидко людина адаптується до стресових ситуацій, бо вже через два місяці мій страх гучних звуків зник.

Звісно, я дуже сумую за своєю домівкою, за містом, за мирним часом загалом. Нерідко згадую всі моменти, як улітку гуляла по тамошніх полях з друзями; коли випадав сніг, ми влаштовували бої сніжками біля школи. Потім сльози підступають, коли усвідомлюєш, що ніколи вже цього не побачиш і не відчуєш, але нічого змінити не можеш.

Нескінченний сум ще нікому добра не приносив, тому треба просто взяти волю в кулак і йти вперед, цінуючи весь досвід, що його дарує життя.

Я не можу змінити минулого, але маю змогу зробити так, щоб наше майбутнє було краще, і щоб жодна людина не була змушена пройти те, що пройшли тисячі українців за цей час.