Мені 35 років. Живу в Охтирці. Маю чоловіка. Ми виховуємо дитину з інвалідністю. У перший день війни ми переїхали до батьків у приватний сектор, бо наш будинок розташований неподалік від військової частини, яку обстрілювали. Через п’ять днів виїхали у Львівську область, бо на Охтирку скидали бомби. Мій батько відвіз нас до Полтави. Там ми сіли на евакуаційний потяг до Львова.

Їхати було важко через переповненість вагонів. Неможна було вмикати світло – ми їхали в темряві.

На Львівщині нам допомагали волонтери та просто добрі люди, які безкоштовно поселили нас у своєму заміському будинку. Сусіди приносили молочні продукти, овочі, фрукти, яйця.

Зараз є фінансові й психологічні труднощі. Тяжко дізнаватися про загибель знайомих. Якось снаряд упав біля дитячого садка, у якому ховалися люди. Загинула знайома дівчина.

Ми з чоловіком підтримуємо одне одного. Стали ближчими з батьками і родичами. Більше цінуємо своє життя. Думаю після війни наше життя зміниться на краще.