Мене й мою дочку, 11-річну Віку, тріщини на будинку від обстрілів не лякають. На наших очах рідні стіни перетворилися на руїни. Ці руїни ми все ще називаємо будинком, хоча знаємо, що будівлю відновленню не підлягає.

До нас приїжджали з ОБСЄ, вони подивилися і сказали, що будівля залишається тільки під бульдозер – і зносити, а потім нове будувати. Але нове будувати нема за що.

Влітку 2015 року наше житло розбили два артилерійські снаряди. Один влучив у фундамент, інший розірвався за декілька метрів від дитячої кімнати. Добре, що тоді в цій кімнаті не було дітей, ми всі перебували в залі. Стояли в будинку в нас і холодильник, і телевізор. Усе знищено осколками.

Я тоді була на сьомому місяці вагітності. У мене ще троє дітей. Ми всі були вдома. Тоді запанувала тиша, тижнів зо два, й обстрілу ми не очікували. Віка тільки через рік потрапила у свою кімнату, знайшла там свою стару плюшеву собачку й не змогла стримати сліз.