Світлана з сім’єю і маленькою собачкою майже місяць ховались у підвалі під обстрілами, а потім виїжджали з рідної Василівки - також під кулями

Ми прокинулися, нічого і не знали, не включали новин, збирались на роботу. Потім подзвонили й сказали, що діти будуть вчитися дистанційно. А потім і дізнались, що почалась війна.

Все шокувало з приходом тих рашистів.

Ми майже місяць сиділи у підвалі. Не було світла, води, газу. Ми проживали разом із батьками. Вода була набрана для пиття. Гуманітарку отримували. Спочатку була не дуже, але пізніше нам доставляли вже щось краще.

Коли до нас в дім прилетів снаряд, розбило дім. У нас дитина, вона дуже злякалася – і вирішили їхати.

Ми три дні стояли в черзі в колоні, щоб проїхати на Запоріжжя через кільце, але нас не пустили. І ми поїхали через Оріхів, там аж 20 блокпостів. Так ми проривались і під кулями, і авіація в Оріхові….

З нами був собачка, йорк. Він всю дорогу трусився, переживав, на руках у нас був. Ми його не кидали, він завжди був з нами, і в підвалі теж.

Син залишився в Запоріжжі, працює. Донька поступила і вчиться аж у Львівській області. А ми з чоловіком в Умані зараз. Оце так нас розкидало. Ми думали залишились тут на місяць, так і залишилися. Тут нам фонд для переселенців дав житло.

Тут як такої роботи немає. На підробітках. 

Щоб заспокоюватись, «Отче наш» читаю: молюсь і вірю, що все буде добре. Вірю, що скоро закінчиться, до нового року. Я так хочу.

Думаю, що буде наша квітуча Україна, будемо жити в мирі і злагоді. Все відбудуємо. Я в це вірю.