Згадую весну 2014 року, коли наша сім'я – я, чоловік Іван і п'ятирічний син Давид чекали появи на світ нашої донечки Софії. І ось, 4 квітня вона народилася. Які ж ми були щасливі! Будували плани на подальше життя, мріяли про подорожі, поїздки з дітьми на море. Тільки закінчили капітальний ремонт будинку.

Іван працював на кар'єрі, але намагалися підробити, займаючись підсобним господарством.

Багато часу проводили з дітьми, відпочивали на річці Кальміус, ловили рибу. Давида готували до школи. Він ходив у дитячий садок. Ми бачили, як він подорослішав. А з народженням сестрички став справжнім помічником.

«У селі з'явилися перші біженці»

Починаючи з травня 2014 року, ми з тривогою дивилися новини.

До кінця літа дедалі частіше стало чути розриви снарядів. Палахкотіло вогнем вночі в районі Комсомольського, Солнцева. У селі з'явилися біженці – переселенці.

«З'явилися військові в селі та за селом»

Тривога наростала. З'явилися військові в селі та за селом. Після перших розривів снарядів у селі, здавалося, що розірвуться наші серця. Біль і невідомість, постійна тривога не покидала нас постійно.

Перестали працювати всі організації. Припинилися виплати допомоги, пенсій. Настав страшний час. Усе було як уві сні. Дуже хотілося швидше прокинутися. Увесь вересень 2014 року пережили, ночуючи в підвалі разом з дітьми. Діти почали хворіти. Аптека закрилася, лікарня працювала з перебоями.

«Коли привезли першу допомогу Гуманітарного штабу, люди плакали»

Підійшла до мене сусідка Феня з онуком. Вона була опікуном двох гарних хлопчиків. Дуже хвилювалася за них і навіть переїхала зі свого будинку ближче до центру. «Тут буде не так небезпечно», – говорила вона. І я знала, що в неї майже нічого з продуктів не залишилося. Вона так поспішала, що прийшла в літніх капцях. Помітивши це, розступився народ. Феню з онуком мовчки пропустили, ще й підштовхнули вперед.

«Страшнішої смерті ніхто не бачив»

Бабуся Феня завжди щось робила,

Невгамовна вночі й удень

Не боялася. Працювала під обстрілами

Воду носила, йшла за вугіллям…

Той день став фатальним для Фені.

Снаряд її тіло на частини розірвав

І життя позбавив в одну мить –

Страшнішої смерті ніхто не бачив.

Переїзд до Запоріжжя

Після випадку з бабусею Фенею ми не могли залишатися вдома. Поїхали до родичів у Запоріжжі. Дуже важко нам було покинути рідний дім. Там залишалися наші сусіди, друзі, батьки та загальні улюбленці – коти й собачки, наше підсобне господарство. Як же боліла душа!

Як виїхати нам у чужі краї,

Якщо грошей і на дорогу немає?

Тут дім, господарство, рідна земля…

Хто підкаже? Хто дасть відповідь?

«Новий рік без світла та радості»

Зв'язку із селом майже не було. Вісім місяців не було світла. Але однаково нас дуже тягнуло додому. Приїхали на Новий, 2015 рік. Свята пройшли без світла, веселощів і радості.

Знову почав болісно тягнутися час. Давид плакав вночі, згадуючи вибухи, лякався різких звуків. Було дуже важко без роботи, без дому. Жили на пенсію бабусі та дідуся.

Весь цей час всією душею були в Гранітному. Щойно стало в селі спокійніше, повернулися із Сонею додому.

А вдома…

У підвали ховатися перестали,

Перечікуючи вибухи біля глухої стіни.

Жити в небезпеці просто втомилися –

Просили Господа врятувати від війни.

Слова молитви повторювали,

Адже легше з Богом у душі.

Що далі на нас чекає, не знали,

Можливо, що рай у курені…

«Прийняли рішення більше нікуди не їхати»

Попри всі труднощі, нашою сім'єю вирішили більше нікуди не їхати.

У селі знову запрацювали школи та дитячий садок, з'явилося світло, інтернет. Звичайно, немає роботи. Живемо на соціальні виплати на народження Соні. І, звичайно, весь цей час наша сім'я отримувала допомогу від Штабу Ріната Ахметова. Таку ж допомогу отримують наші дідусь з бабусею.

Коли в село заїжджали великі машини з продуктовими наборами, село оживало. Багато хто полегшено зітхав, відверто радів.