Росіяни обстрілювали Лимани з усіх видів зброї. В селі дуже багато розрушених будинків і поранених мешканців

Ми не очікували війни. Коли вона розпочалася, ракети на Миколаїв через нас летіли. Шок був перший раз. Потім почали село обстрілювати - також шок був, як летіли осколки. Ховалися - де хто. Після артобстрілів полетіли касетні боєприпаси - то ще страшніше було. Ми знаходили на землі рублене залізо. Так потихеньку сім місяців просиділи, поки наші не відігнали їх аж не лівий берег Дніпра. Зараз у нас спокійніше. Чутно, що бувають обстріли Очаківської громади, а так, слава Богу, зараз у нас тихенько. 

Трохи було своїх продуктів, потім почали з церкви із Миколаєва приїжджати і видавати пайки. Якщо світло виключали, то енергетики приїжджали і швидко відновлювали. Щодо світла і води проблем не було. Потім почали продукти потихеньку привозити, нормально все було, вистачало.

Дочка з зятем з міста приїжджали, коли почалися перші обстріли Миколаєва. У нас на початку ще не так було, а там дуже сильно гупали. Залишалися ще теща, батько і брат. 

Ще сусідка, бабуся старенька із сином, також сиділи у нас в підвалі. Вона казала, що ту війну пережила, а цю, напевно, не переживе.  Вона 2 травня і померла - серце не витримало. 

Відразу, з перших обстрілів, почали людей ранити, а потім в лікарні люди почали помирати. Дивишся на своїй вулиці, чуєш свист і бачиш, як прилітає на сусідню вулицю. Воно попало в нежилу хату – там пил, пів хати немає, другий - поряд. Жила сім’я: чоловік, жінка, двоє дітей дорослих. Снаряд прямо в хату залетів, все порозбивало – це саме страшне. Коли привозили вбитих героїв, мені самому доводилося ховати їх на кладовищі так само під обстрілами. Свист оцей, напевно, ніколи не забудеться. 

Я вірю, що наші ЗСУ витіснять окупантів з наших територій, вірю в Залужного. Вперше, коли до нас зайшли наші хлопці, ми з ними говорили, допомагали їм. Жінка з тещею готували пиріжки і вареники. Хлопці молоді, всі хочуть чогось домашнього, ми й овочі і фрукти їм давали. 

Наша сторона цим хлопцям вдячна на все життя і за те, що вони не пустили до нас цих садистів. Тут поряд є село Олександрівка: я там проїжджав, то там немає жодної жилої хати - все розбите. 

Мрію, щоб скоріше ця війна закінчилася, щоб мій онук не знав, що таке підвали.  І у нас вже такий вік, що хочеться, щоб все закінчилося, спокійно до старості дожити. Хоча нам це буде довго відгукуватися. Молимося, щоб всі хлопці повернулися додому.