На початку війни Анатолій з сім’єю виїжджав з окупованого півдня України на захід. Згодом вони повернулись до рідних Дудчан, але знову виїхали через російські обстріли 

Я з села Дудчани, мені 58 років. У мене є мама, доця і троє онуків-хлопчиків. 

Я рано встав і йшов на роботу, коли щось бахнуло. Я подумав: «Дощ буде, чи що воно там гримить?» Потім подзвонили мені й сказали, що війна почалася. 

Я не боявся нічого, а мама боялася сильно, й онуки теж. Бо попереду танки їхали, і автоматами росіяни цілилися в машини. Але що зробиш? 

Я працював комбайнером у фермера. Потім не стало роботи. А їхати за 400 кілометрів працювати за буханку хліба я не хотів. Перед Великоднем ми поїхали у Львів. 

Виїжджали машиною із зятем. Колона була десь із 400 машин. О п’ятій ранку виїхали, а до Кривого Рогу прибули о першій ночі. Нас зупиняли рашисти, перевіряли, документи вимагали, роздягали. А як приїхали вже в Кривий Ріг, то хлопців своїх зустріли.

У Львів поїхали до сестри. Там нас зустріли. Згодом повернулися в Дудчани, але там страшне коїлося. Пів року побули, а потім мама сказала, що вже не може терпіти, то ми й поїхали.

Коли я повернувся зі Львова в Дудчани, якось ішов додому – і поряд снаряд розірвався. Мене відкинуло. Добре, що хоч не поранило. А ще було таке, що я йшов, а снаряд під ноги впав, але не вибухнув. Мені кажуть, що я в сорочці народився.

Доньчин чоловік військовий. У мене троє онуків. Зараз донька чекає на четверту дитину. Я хочу онучку, бо хлопців нам уже вистачає.  

Хочеться, щоб війна закінчилася, щоб усі були живі й здорові та повернулися додому.