Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 57
Наталя Шахуд
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
Щастя
Щастя
«Спочатку довелося тікати із Сирії…»

Війна пройшла через все її життя. Спочатку з дітьми вона змушена була тікати із Сирії. Про долю свого чоловіка, що залишився там, досі нічого не знає. Вона привезла малюків до Луганська, до своїх батьків, але почалася війна. Біженці стали переселенцями. Вони змушені були виїхати до міста Щастя. Але і там війна наздогнала їх…

Мої діти народилися в Сирії. Там був наш дім, наше гніздо, коханий чоловік і батько. Ніхто не народжується на світ, щоб відчути на собі тяготи війни, але ця війна – уже друга в нашій біографії.

У мене три дочки та зовсім ще маленький син. Мої діти народилися в Сирії. Там був наш дім, наше гніздо, коханий чоловік і батько. Ніхто не народжується на світ, щоб відчути на собі тяготи війни, але ця війна – уже друга в нашій біографії.

Спочатку мені довелося тікати із Сирії, бо було неймовірно страшно перебувати під дулами танків і рахувати загиблих сусідів. Мені вдалося врятувати дітей, але більше я ніколи не бачила чоловіка і не знаю, що з ним сталося. Чи живий він сьогодні.

«До Луганська прийшла війна»

Я привезла дітей до рідної домівки, в улюблений Луганськ. Спершу ми здригалися від будь-яких різких звуків і заспокоювалися тим, що війна залишилася далеко, за тисячі кілометрів. Дітям довелося неймовірно важко звикати до нового способу життя, до нової системи освіти.

І знову нас наздогнала війна, знову засвистіли снаряди та почало валитися життя. Тільки я тепер була відповідальна ще й за своїх літніх батьків. У них це теж була друга війна.

Спочатку довелося тікати із Сирії…

Мама не пережила – серце зупинилося. А ми не знали, що робити. Ситуація загострилася, а тікати було нікуди. Ми спостерігали, як повз наш будинок проїжджають на вогневі позиції установки «Град». Було моторошно бачити, як вони на тлі вечірнього неба вистрілюють весь боєкомплект і знову проїжджають повз нас.

У сусідній будинок влучила міна й убила сусідку. Поняття «мій дім – моя фортеця» більше не існувало.

У Луганську зник електричний струм, зв'язок і вода, стало важко знайти продукти.

Нам допомогли зовсім чужі люди. Вони знайшли для нас місце у своїй машині та привезли до Щастя. З нами був і мій 80-річний батько.

Було дуже холодно. У чужій однокімнатній квартирі такій великій родині жити було важко. Грошей майже не було.

«Ми прощалися з життям, але бігти вже не було сил»

Ми, ще недавно колишні біженці, отримали новий статус і стали переселенцями. Але війна не залишала нас. Незабаром почали стріляти й по Щастю сильно та страшно. На наш будинок впала міна, зруйнувала дах і вибила всі вікна. Це було 13 січня 2015 року.

Ми прощалися з життям, але бігти вже не було сил, війна йшла за нами. Усе місто страждало від бомбардувань, руйнувалися будинки, гинули та калічилися люди. Часом у місті не було світла, води та тепла.

Спочатку довелося тікати із Сирії…

«Гуманітарні продукти довгий час були єдиним нашим раціоном»

І все ж, ми поступово звикали до нового місця, до нової якості життя, до нових людей. Хтось допомагав нам – і ми намагалися допомагати іншим, чим могли. Великою підтримкою для нас стала гуманітарна допомога. Гуманітарні продукти довгий час були єдиним нашим раціоном.

Коли мені запропонували стати соцпрацівником, я довго не роздумувала. Ця робота давала можливість допомагати самотнім, переляканим і розгубленим людям похилого віку. І звичайно ж, це був хоч і невеликий, але стабільний дохід, живі гроші. Діти росли, батько сильно хворів.

Невдовзі не стало тата. Дім не спорожнів, але став іншим. Єдиний чоловік у моєму домі – мій восьмирічний син Ахмад.

Спочатку довелося тікати із Сирії…

«Дочка мені подарувала двох онуків, яких я так і не змогла обійняти»

Старші доньки виїхали зі Щастя. Одна вийшла заміж за такого ж біженця із Сирії та перебралася жити до Туреччини. Друга знайшла роботу перекладачем арабської мови в іншому місті. Зі мною залишилася дочка, яка вчилася в 10 класі, і синок – учень молодших класів.

Старша дочка мені подарувала двох онуків, яких я так і не змогла обійняти й бачила тільки за допомогою скайпу. Про зустріч мріяти не випадає. Ми живемо в режимі виживання. Подорожі – недозволена для нас розкіш.

Я і далі служу соцпрацівником. Моя поріділа сім'я і далі живе в орендованій квартирі. Шибки у вікна вставили. Дах відремонтували, і ми вже звикли до милого та гостинного міста Щастя.

«Єдиний Наш дім»

Дому в Сирії в нас більше немає, але є батьківський дім у Луганську. Для нас це єдиний Наш дім. Я не знаю, чи вдасться нам до нього коли-небудь повернутися. Гадаю, цього ніхто не знає.

Я за ним сумую. А ще я сумую за миром, за нормальним життям, у якому люди не стріляють одне в одного і не радіють, що влучили. Я хочу простого, мирного щастя для всіх. Мені здається, це зовсім не важко і зовсім не дорого… Я молюся про це!

slide1
slide2
slide3
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій