Браніцька Діна, 10 клас, Зяньковецький ліцей Хмельницького району Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе – Гуцал Антоніна Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чи може одна мить змінити ціле життя? Досить часто ставлю собі таке питання, згадуючи ранок 24 лютого. Прокинулася від вибухів, повітря вже було просякнуте тривогою. Здавалося, світ завмер на кілька секунд перед тим, як назавжди перевернутися. Страх… Сльози… Невже почалось те, чого найбільше всі боялись – повномасштабне вторгнення? Тепер нічого не буде таким, як раніше. Життя просто поділилося на «до» і «після».

Хоч ми жили у спокійному мальовничому селі на Хмельниччині, де, здавалося б, війна мала залишитись далеко, але вона була тут, поруч. Проникала через екрани телевізорів, блокпости на дорогах та тривожні розмови з рідними.

Ці перші дні були хаотичні, сповнені страху і невідомості. Школи перевели на дистанційне навчання, але про зосередженість на уроках годі було і говорити. Всі думали лише про те, що відбувається в окупованих містах і як довго триватиме цей жах. Магазини, аптеки, заправки, банки заполонили нескінченні черги людей. Формувалися загони тероборони.

З настанням вечора у хатах вимикали світло або ж завішували вікна ковдрами, щоб захиститись від ворога. Мені, як і багатьом іншим, здавалось, що світ зупинився.

З часом зрозуміла, що війна – не лише про вибухи і втрати. Це про те, як люди змінюються, коли довкола все руйнується. Ми всі почали допомагати один одному, стали наче єдиним цілим, однією великою родиною, де кожен голос важливий. Знаходили сили залишатися поряд, говорити про свої страхи, обійматися, сміятися і навіть плакати разом. Відчайдушно, з вірою в швидку перемогу почали збирати гуманітарну допомогу, зранку до глибокої ночі у шкільному фойє плели маскувальні сітки.

Ми не просто працювали – ми відчували, що навіть у такий важкий час можемо зробити щось важливе для нашої країни.

Згодом почалися нові виклики. «Шахеди» і ракети, що несуть смерть та руйнування, стали звичними словами у нашому повсякденному житті. Найчастіше тиша розривається виттям сирен повітряних тривог вночі. Кожна така ніч – боротьба зі страхом, коли тривога піднімає з ліжка і змушує бігти в небезпечне місце. Якщо ж сирена виє вдень, спускаємось в укриття нашого ліцею, співаємо пісень, таким чином підтримуючи один одного.

Кожен голос, який звучить в цьому затиснутому просторі, стає символом нашої незламності. Це наш спосіб казати: «Ми тут, ми не самотні».

Щодня в новинах інформація про збиті дрони-камікадзе, про влучання ракет у житлові будинки, велику кількість смертей. Трагічні новини про мирних жителів, які стали жертвами війни, вражають.

Важко звикнути до звуків вибухів. Кожен гучний тріск або гуркіт змушує завмирати серце, а потім несамовито калатати, нагадуючи про те, що ми живемо в умовах війни.

В такі моменти виникає безпорадність і водночас бажання підтримати одне одного в ці хвилини невизначеності. Ці звуки нагадують про небезпеку, яка завжди чатує поруч. А ще більшого страху додає те, що на Хмельниччині знаходиться атомна електростанція, і будь-яка помилка ворога може мати катастрофічні наслідки.

Так, нам важко і страшно, але там, на передовій, де кожен день – це життя на межі, де кожен крок може стати останнім, страх має інші обличчя. Смерть дихає в спину щохвилини. Обстріли для них – як дощ для нас, а єдиний прихисток – рідна земля.

Тисячу днів війни навчили мене цінувати кожен момент спокою, кожен день без тривоги. Попри все мріяти і будувати плани на майбутнє. Знаю, що перемога обов’язково прийде, бо вже зараз боремось за майбутнє – не лише на фронті, а й тут, у тилу, своїми маленькими щоденними перемогами.

Війна змінила мене, але не зламала, зробила мене сильною, навчила цінувати життя і кожен його момент.

І хоча попереду ще багато випробувань, знаю одне – ми переможемо, бо в серці маємо «те, що не вмирає»: силу, віру, любов до своєї матінки України.