Кополовець Оксана, 9 клас, Верхньостуденівська гімназія Пилипецької сільської ради Закарпатської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Росада Мирослава Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Таке коротке слово, а стільки в ньому болю…

Тільки воно одне  нагадує  страшні події.

Тільки в ньому одному всі страждання …

А коли вона, та клята війна,  у твоїй країні, у твоєму домі?

Коли вона вже триває майже 1000 днів ? Причому, офіційних… Страшні події,  які відбуваються до сих пір. Біль… страждання… сльози, які принесли нам наші вороги. Кожне серце українця пережило та переживає всю гаму почуттів: від шаленого горя- до неймовірної радості. Від розпачу та зойку- до тихої туги.

Це ті самі відчуття, коли серце розбивається на шматки. Коли кожна хвилина проходить в переживанні за себе, своїх рідних. І за захисників, які охороняють твоє життя.

Загиблі друзі, родичі, знайомі… Найважливіша людина у житті, яку ти більше не побачиш…  Зруйновані мрії… які у більшості  людей так і не здійсняться… Розбите вщент життя…

Війна, яка вкрала у нас НАС!

24.02.22 -  дата, котру ніколи не забудуть українці. І не забуду я. Бо навіть зараз переживаю ті жахливі відчуття, коли ти готова іти до школи, а тобі кажуть: «Почалася війна, залишайтеся, будь ласка, вдома із батьками». А батьки так само розгублені , як і ти. Сльози навертаються на очі.  Я ніколи не могла навіть уявити, що я буду жити під час війни, коли кожний наступний  день буде очікуванням.  -А  далі що?

14.03.22. Вечір, мама сидить із сльозами на очах. Тато надворі докурює третю цигарку поспіль. А ми із сестрою ревемо в повний голос. Брат їде на війну.

Дев’ятнадцятирічний юнак, який нещодавно закінчив своє навчання , їде захищати Батьківщину. Сльози, біль, розпач- всі почуття зібрані у одне…Ти не знаєш, що буде потім. Що з ним буде? І що буде з нами? Брат та син, який ще нещодавно жив звичайним життям, їде дивитися смерті у вічі.

Молитва лунає  з ранку до вечора.  Сльози не зупиняються ні на хвилину. Вони стали невидимі. Новини лунають і вночі і вдень.

-А як там він? Чи все добре? Новини про обстріли , які там відбувалися…

Кожна новина ставала все болючою і болючою. Страшно : побачити його серед поранених ; найстрашніше: не дай Боже серед померлих….  Мама тільки тихо молиться, мама не знає, де саме він знаходиться. Знає тільки те,  що у нього все «добре». То хай так і буде!

- Господи, вбережи його життя та життя наших воїнів!

Скільки невинних життів забрали вороги?…Скільки втрат та горя вони нам принесли?…Вони руйнують наше життя, руйнують нашу землю, нашу Батьківщину. Вони хочуть нас винищити, але ми не здамося, ми будемо стояти до кінця, можна навіть не сумніватися у тому,  що ми переможемо.  Ми пройдемо  той довгий і важкий шлях до перемоги. Бо, зрештою, всі дороги ведуть додому. А наш дім – це Украна! Слава Україні! Героям слава!