«Складно щось планувати, адже не знаєш навіть, що тебе чекає завтра»

Причиною мого переїзду стали в першу чергу проблеми з робочими місцями. Основним місцем роботи для алчевців тривалий час був металургійний комбінат. Із початком воєнних дій на території Донбасу виникли перманентні проблеми з постачанням сировини на підприємство та збутом продукції, що пізніше навіть призвело до його тимчасової зупинки. Зараз же в комбінату серйозні проблеми з виплатою заробітної плати. У робочих навіть немає грошей, щоб поїхати на зміну.

Із початком воєнних дій я переїхав до Маріуполя, раніше тут влаштувався мій брат. Металургійна освіта дозволила влаштуватися міксеровим у конвертерний цех комбінату імені Ілліча. Батьки не наважилися залишити рідний будинок.

Мої батьки пенсіонери. Усе їхнє життя пройшло в Алчевську. Їх, звичайно, іноді відвідують думки про переїзд, але вони бояться залишити своє житло й не хочуть жити в орендованих квартирах. Моя мама описує зараз їхнє життя так: живемо одним днем. Якщо раніше була впевненість у майбутньому, можливість відкладати якісь заощадження та подорожувати, то тепер складно щось планувати, адже не знаєш навіть, що тебе чекає завтра.

Ті, хто залишився в місті, зіткнулися з ще однією проблемою. Воду подають за графіком, по кілька годин раз на два дні, тому що під час боїв були пошкоджені насосні станції водопроводів, які забезпечують водою місто. Мінеральна й питна вода тут на вагу золота. Війна забрала також можливість вільного пересування. Мало хто хоче зайвий раз ризикувати й опинятися в пеклі проходження через кордони.

Із моїх знайомих, напевно, відсотків сімдесят залишили місто. Не можу сказати напевно, що якби знову встановився мир, то я б повернувся на батьківщину. Але цілком можливо. Хоча мені вже складно повірити, що все налагодиться. Ситуація, що склалася, змінила багато чого як в місті, так і у світогляді його мешканців. Усе начебто позбавилося колишніх фарб, стало сірим, темним. Відчуваються занепадницькі настрої.