Ми мешкали в Миколаївській області. Ввечері телевізор дивились і розмови були, що буде війна. Наш президент говорив, що не буде війни. Потім я телевізор включив ввечері 23-го, а там танки їздили по кордону. Десь під ранок включили телевізор, і вже показували, що поїхали на Херсон, а потім вже почули і побачили. 

Не було ні ліків, ні світла. У батька п‘ять інсультів було, в матері - один інфаркт. Магазини зачинені, світла немає, і ліків ніде нема. Швидку викликати не могли, тому що не їздили. Виживали, як могли, згадувати не хочеться.

Найстрашніше, що бомбили і стріляли. Вийшов вдень о пів на другу, і за п’ятсот метрів розірвались «Гради». Я аж пригнувся, бо думав, що осколок летить. 

Ми ховались в сарай, а батьки лежачі - ми не могли їх підняти. Воно бахнуло, і скло посипалось. Я забіг. Ліхтарики розрядились. Скло у мами на ногах лежало, ще холодно було. Батько говорив потихеньку, а коли я зайшов, він не міг говорити. 

Я не знаю, як війна може закінчитись і коли. Мрію, щоб війна закінчилась і мирно люди жили, як раніше. Щастя було, веселіше було. Щоб спокійно було, мирно, щоб економіка працювала, і жили люди гарно.