Євтушенко Єгор, 16 років, студент 2 курсу Вільногірського фахового коледжу Українського державного університету науки і технологій, ВМ-222, м. Вільногірськ, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Криворотенко Ольга Григорівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Дуже важко підібрати потрібні слова, щоб виразити свої емоції й душевні переживання від того, що відбувається на моїй Батьківщині, від того, які наслідки принесе ця війна. Останнім часом я себе запитую: «Скільки буде страждати український народ, який століттями виборював і відстоював свою незалежність? Що далі? Як складеться доля моя, моїх рідних і друзів? Чому я не можу повернутися назад у щасливе безтурботне довоєнне минуле?..».

Мені всього п’ятнадцять. Як і мої однолітки, до початку війни я «бачив» її лише в книжках, на сторінках підручників, в комп’ютерних іграх. Покоління моєї мами, бабусі та дідуся теж не відчували на собі труднощі та негаразди воєнних років. Мій тато - ветеран Афганістану, інвалід війни ІІ ступеня, він про війну знає, на жаль, не з кінофільмів чи книг…

Я згадую своє дитинство, як у 2 класі мій батько відвів мене на секцію боксу, як я починав долати перші спортивні сходинки. Шлях до перемог виявився складним і тернистим. Але захищати гідність свого міста, області та всієї України так почесно! І от я вже маю І юнацький розряд, трикратний чемпіон Дніпропетровської області, переможець зонального чемпіонату України, чемпіон Міжнародних змагань в м. Світловодськ та Міжнародного турніру в м. Горішні Плавні. Але раптом… Події 24 лютого 2022 року поділили моє життя і всіх українців на «до» і «після».

Вже сьогодні поняття Батьківщина для мене стало дуже особливим і набрало нових рис. На початку воєнних дій я, мама, сестра і бабуся виїхали до Польщі, а дідусь і тато залишилися. Як же гостро я відчуваю і любов до них, і тривогу за їхнє життя!

Тут, на чужині, як ніколи раніше, я відчуваю величезну нестачу спілкування з рідними, друзями. Саме тут я зрозумів сенс поняття «ностальгія», коли кожну годину ти згадуєш мирне життя, коли тобі сняться домівка, школа, дружній спортивний колектив, кожний куточок рідного міста.

Особливої цінності набрали побутові дрібнички. Як хочеться зібратися разом на сімейних родинних святах, з друзями відвідати місцеву піцерію, покататися з хлопцями на мопеді, пограти з Бубликом (це мій кіт), влітку поплавати у ставку, який мешканці мого міста любовно назвали українськими Мальдівами, бо й природою, і прозорою, чистотою, блакитною водою, і до долі в очах білим піском, і красою водойма так схожа на ті далекі острови!

На всі ці питання в мене немає відповідей. Але я вірю в Збройні Сили України, я вірю в свій народ, я вірю в нашу перемогу.

Слава Україні!

Героям Слава!