"Скажи мені, що то – грім"

Олена Цисар, мешканка Києва, на своїй сторінці в Фейсбуці переказує розмову з подругою про життя під час війни

Серпень

- Чого ти хочеш? – питаю я у близької подруги під час зустрічі в Києві.

- Я хочу перемоги і зберегти свою психіку, щоб кукуха не поїхала. 

І є від чого. Київ повний світла, тепло і вітер, простір, зелені дерева. В кожному дворі квіти – герань, троянди, віоли. З кожного кута лізе життя і смак, на озері Тельбін кияни власноруч висадили рощу сакур, діти смачно сміються і окупували пляж, центр теж сяє, на Великій Васильківській столики стихійного кафе вилізли майже на мостову, низка лампочек, парочки, дівчата вражають довжиною засмаглих ніг. 

Але гудять тривоги. Вдень і вночі. 

- Та для мене ці тривоги вже як будильник, - відмахується молода жінка. Її подруга з Ірпеня ще боїться і тягне двох маленьких дітей в ванну, але ця не така. Їй байдуже, що там де гудить, і хвилює її лише відключення світла, бо з 15 поверху важко виходити гуляти з малим в возику. Її батьки в Дружковці, вона чула про війну з 2014 і не боїться звуків голосних шахедів і ПВО. Але коли нещодавно була гроза, їй раптом стало страшно, притулилася до чоловіка і попросила: «Скажи мені, що то - грім». Він сказав.

Кияни розбираються в видах тривог, ракет, винищувачів. Пікає в телефоні повідомлення, нудно виє щось за вікном, групки людей залипають в телефон, що там? Винищувач злетів – то й чорт з ним. Ракети шахеди – укриття, дві стіні. Багато хто ігнорує.

- Мій будинок між першою і другою лінією ПВО, - заспокоює, посміхаючись, моя подруга красуня і замість укриття йде мити посуд, але її собака скавчить і скиглить, і приходиться заспокоювати тварину. Собаку подруга підібрала з смітника у червні 2022 малим цуценям, воно виявилося хворе і травмоване, прийшлося зробити декілька операцій, собацюра виросла в полохливе, невиховане і ніжне теля. Назвали Міра. Подруга носила собаку на руках по сходам весь блекаут, разом дівчата ховалися в коридорі. Разом спостерігали «зоряні війни» - зустріч кінжалів і пєтріотів в київському небі, разом переїхали з модної квартири в старенький дім, бо не було сил бачити жах і красу нашого неба. Видові розкішні вікна в підлогу на верхніх поверхах київських новобудов стали не перевагою, а загрозою.

- Завдяки собаці я витримала, відволікаючись від думок, дбаючи про тварину.

- Хоч не стій на вулиці, зайди в під’їзд, - інша подруга дзвонить коханому. Голос втомлений, люблячий, тихий, немає вже напруги, є мінімально достатня самобезпека. Подзвонила, попросила берегтися і йде в сад курити. 

- То може підемо в укриття?

- Там немає другого виходу, нас там не відкопають з цього укриття, – відповідає впевнено і цинічно, майже приречено. 

Київське життя триває. Під час тривоги воно трохи стримує темп, потягнулися пробки, мости стоять, люди загальмували вічний біг. Але відбій – і знову тепле світло кав’ярень, затишні вікна, одяг з льону на красивих жінках, обійми, електросамокати летять наче птахи, запах кави, булочки в кіосках, пильні фасади старого міста, охайні люди чемно йдуть по справах, хаотичний рух, класичні концерти на дахах модних будівель. 

Все зупиняється лише о 12, і стоїть завмерши протягом п’яти коротких комендантських годин. Самотні голодні таксисти в останню мить піднімають тарифи вдвічі, прагнучі зірвати куш на пізніх літніх гуляках. Молодь цілується на лавочках під під’їздами зелених захаращених київських дворів. Хтось свариться по телефону, хтось вкладається. Серед ночі знову тривога. Половина не реагує, хтось матюкає йр, хтось йде спати в укриття. Батьки бояться за дітей. Собаки плачуть.

Життя під час війни в серпні. Таке живе, справжнє, повне, квітуче, пахке, тепле, на межі божевілля через постійну загрозу для себе і близьких. 

Страху і гордості за своїх, хто на сході.

Безмежної їм подяки.