«Син блював, коли чув сигнал повітряної тривоги»

Шестирічний син Катерини Леонідівни отримав серйозні психічні травми. Його нудило всю дорогу з Охтирки до Полтави, бо по дорозі він бачив страшні наслідки війни. А в Полтаві так само реагував на кожну сирену. Йому стало трішки краще після того, як з ним попрацював психіатр, але деякі страхи ще залишилися

Мені 38 років. У мене є чоловік, шестирічний син і мама. 

Коли розпочалася війна, я залишилася з дитиною й мамою. Ми жили в центрі Охтирки, ховалися у звичайному погребі. Бомбосховище було в дитячому садку, але його розбили, там загинула дитина. Ми майже не виходили з погреба, навіть щоб приготувати їсти чи справити нужду. У погребі були хліб, вода і дитячий горщик. А якось, коли стало тихо, я вирішила піти з сином в будинок, щоб переодягти його. Аж раптом пролетів літак і скинув неподалік бомбу. Вибуховою хвилею вивернуло двері в будинку й вибило вікна. Ми з сином впали. Потім я схопила сина, вкинула в мішок і в тому мішкові закинула його в погріб, глибиною півтора метра. Лише згодом я зрозуміла, що він міг отримати травми. 

Після того, як російська армія розбила ТЕЦ і скинула вакуумну бомбу за пару кілометрів від нашого будинку, у нас почалися панічні атаки. Під час одного з обстрілів нас засипало в погребі. Тоді ми зрозуміли, що потрібно вибиратися з міста. 

Було лише два евакуаційні автобуси. Нам не вдалося в них втиснутися через велику кількість людей, які хотіли виїхати. Ми знайшли людину, яка погодилася вивезти нас в Полтаву на своєму автомобілі. Це коштувало недешево, але в нас не залишалося іншого вибору.  Ми виїхали з одним рюкзаком з аптечкою – навіть змінного одягу не взяли. Водій не міг під’їхати до нашого будинку, тому нам довелося йти півтора кілометри до нього. Мамі важко далася ця відстань, бо вона інвалід. Вона дійшла до автомобіля, але не поїхала з нами. Ще до війни помер мій батько. Вона сказала, що хоче сходити до нього на кладовище. Однак у нас не було змоги чекати. Потрібно було рятувати сина, він дуже боявся. Мама залишилася. Потім пішла до родичів і сиділа з ними в погребі.

У дорозі ми бачили розруху. Синові було дуже страшно – він блював. Приїхали в Полтаву. Нам виділили кімнату в гуртожитку, але син категорично відмовлявся підійматися в неї, тому ми два місяці жили в маленькій кімнатці на першому поверсі. Охоронці постелили там свої речі, і ми спали на них. Спали одягнені і взуті, з документами в кишенях. Близько місяця я майже нічого не їла. Пила воду й інколи з’їдала трошки хліба. Від запахів мене нудило. Син блював, коли чув сигнал повітряної тривоги. Полтавська міська рада призначила нам хорошого психіатра, який займався зі мною і з моїм сином. Після цього нам стало трішки краще. Також мене врятувала волонтерська діяльність. Коли я почала допомагати людям, тоді зрозуміла, що комусь потрібна. 

Після влучання в об’єкт енергетичної інфраструктури наш гуртожиток залишився без світла. Усіх нас перевезли у Львів, де ми з сином зараз живемо. Досі боїмося повертатися додому. 

Найбільше проблем виникає з харчуванням, бо мій син – алергік. Ті продукти, які ми отримуємо безкоштовно, йому неможна їсти. Тому я витрачаю всі кошти, які ми отримуємо як внутрішньо переміщені особи, на спеціальні продукти, які не містять залишків сої, кунтужу, кориці та інших інгредієнтів, від яких моїй дитині стає погано. Вони коштують дорожче, ніж звичайні. 

Я б хотіла, що війна закінчилася до кінця літа. Мій син не бачив свого батька з того дня, як почалася війна, а я боюся більше ніколи не побачити свою маму.