Я була вдома, всі спали, і о четвертій ранку я прокинулась від того, що грала мелодія, то дзвонив телефон мого чоловіка, він  почав клацати щось в телефоні , потім мовчки дістав з шафи рюкзак( мій чоловік-атовець, колишній військовий з 2014 року) почав складати речі.

Так для нас почалась війна..

Найбільша трудність це сховатись і сховати дітей, бо сім'ї служивих атовців - смертники. Поки ми переховувались у рідних, друзів, просто знайомих людей, наш дім обшукували декілька разів.

Мене шокував той факт, що люди , які ходили по моєму домі, не гербували нічим.

Навіть, в дитячій кімнаті розбили копілку і забрали з неї гроші, які збирали діти ( по одній грошовій валюті різних країн), забрали гітару, картини за номерами, які діти ще не встигли розмалювати.....і мою білизну...це настільки низько і гидко, наче розділи....

Під час війни Їжа у нас була, ми жили в селі. Тримали живність, город, була концервація.

Вона нас спасла, бо проблема була з питною водою, орки підірвали підстанцію , не було світла, а значить і водопостачання... Були в нас запаси, але їх надовго не вистачило. Ми брали воду з колодязя, розбавляли з питною , яка в нас була в баклажках- з неї готували їжу, а компоти, які були закриті в банках ми пили, так і спасались.

Не вистачало хліба. В нас була мелена дерть( фураж) для худоби, я її на решето віяла, з відсіяного борошна смажила оладки, а з крупи варили кашу..... Вижили.  

Мій чоловік атовець, був командиром ТРО, його шукали, друзів, хто з ним був допитували, катували....саме вони нам сказали , що потрібно зникнути. Ми довго з дітьми жили у тітки, потім у чужих , але з проукраїнською позицією, людей. Тоді, коли вже почалась криза повна з продуктами харчування і з проїздом між селами( потрібен був пропуск) ,ми поїхали в село до моєї мами....

Чоловік зник безвісти, і перший час я не знала де він, потім він дав про себе знати і сказав, що потрібно їхати, бо рано чи пізно за мною прийдуть і будуть шантажувати дітьми.....на даний час ми не разом: ми в безпеці, а він.....

Коли ми хотіли виїздити, але ніхто не брався нас вивезти, нам допоміг Вася, водій шкільного автобуса, який вивозив людей з окупованих територій. Він впевнено сказав:"Я вас вивезу , ви повинні жити в вільній Україні!"

Я була в шоці....він ризикнув вивезти сім'ю атошника.

Я вчитель!!! Гордо це кажу, бо наш заклад не дивлячись ні на що, працює, навіть юридично знаходячись в окупації. І я люблю свою роботу, і нізащо її не зміню! Навчаю дітей української, прививаю  любов до рідної мови.

Ми працюємо дистанційно, навчаємо діток які виїхали, і які і наразі , за певних обставин знаходяться в окупації.

З окупації ми вивезли нашу кішку, тоді ми її везли через Василівку, єдиний пункт пропуску з окупованого Запорізького напрямку, 24 блокпости, перевірки , 12 годин очікування , допоки нас пропустили на територію України.

Вона чекала разом з нами, наш боєць.

Вдома ми залишили нашого папугу, собаку ( німецьку вівчарку, яку згодом забрали окупанти) рибок , які просто померли від нестачі корму..... Нашу Бусю ми вивезли, вона, це єдине , що пов'язує нас з домом. Коли орки взірвали в нашій Розівці склад з боєприпасами, ми вибігали з хати і сиділи в підвалі, тоді, в ту ніч, ми забули про кішку. На ранок, коли ми повернулись в будинок, ми не могли її знайти; вона була в дивані і добу звідти не виходила, діти постійно мені дорікали, говорили, що ми її кинули , не взяли з собою.

З того моменту, де б ми не їхали , і скільки б місць проживання не змінили , вона з нами- єдина згадка про наше життя до війни.....