Війна застала мене в Слов’янську - місті, де я прожила все життя. Було страшно, особливо коли почали бомбити Краматорський аеродром, і було чути гуркіт вибухів далеко і близько. У місті швидко закінчилися ліки та продукти, і виживати ставало дедалі складніше. Мені допомагали діти та волонтери.

Я нікуди не виїжджала, бо не хотіла залишати рідний дім. Діти тим часом були у Святогірську. Коли я дізналась, що там бомблять, дуже хвилювалася за них.

Це були найстрашніші дні — думати, що могло б статися з найріднішими.

Зараз з дітьми все добре, вони в безпеці, виїхали за кордон. Кожного дня я чекаю миру, мрію, щоб війна закінчилася, і щоб діти повернулись додому.