Людмила Василівна з родиною у Миколаєві. На час найтяжчих обстрілів вони їздили до родичів у село

Мені 64 роки, я з Миколаєва. У мене другий чоловік, він має дітей та онуків. А я виховую онуку, в неї батьків немає.

Коли місто почали обстрілювати, ми з родичами ховались у підвалі. Через тиждень діти чоловіка поїхали в Німеччину, а ми залишились вдома. У квітні я перенесла інсульт, чоловік хвилювався за мене, тож ми на кілька тижнів їздили у село. Жили у родичів - там було більш спокійно.  Зараз ми вже вдома. Будинок наш, на щастя, цілий.

Коли ми назад повернулися, поряд з нами вночі стався приліт. Навколо нас постраждали дахи будинків. Це було моторошно.

Страшно подумати, що відчувають люди, які кожного дня живуть під таким вогнем.

Найбільше шокують руїни, розбомблені домівки. Ніхто не міг подумати, що таке може бути. Люди лягають спати, а на ранок стається вибух – ракета падає і руйнує будинок з дев’ятого по перший поверх. Це жахливо.

Але ми всі маємо надію на краще, люди повертаються додому. Одна чоловікова донька в Чернігівській області, інша повернулася з Німеччини і живе у нас.