24 лютого я збиралася в Слов’янськ на роботу, і вже зранку були вибухи, прильоти, авіаудари… Я спочатку нічого не зрозуміла. А коли приїхала  на роботу, нам стали видавати  трудові книжки і сказали, що почалася війна.

Слава Богу, нам виплачують заробітну плату. Але, звісно, були труднощі. Були і перебої з їжею. Люди просили гуманітарку. І молодь із дітьми часто звертається з того приводу, що немає гуманітарної допомоги. Я разом зі своєю сім’єю. Донька моя народила дитинку, а чоловік помер. Мабуть, через усі ці хвилювання хвороба його підкосила. Наразі наша організація відновила роботу. Я приймаю людей, спілкуюся з мешканцями щодня. З різними проблемами люди йдуть.

Вода є у людей в криницях. Світло з перебоями, але це - тимчасові незручності. Газ нам дали. Зараз приймаємо заяви на забезпечення людей дровами. Я б сказала, що життя потроху починає налагоджуватися.

Шокували обстріли. Гинули мирні мешканці. Це дуже тяжко. І мирні гинули, і ЗСУ. Звісно, це шок для всіх. Ти не знаєш, куди себе подіти: чи бігти в підвал, чи виїжджати. 

Шокували нічні обстріли. Переживали за сім’ю, за онуків. Важко було.

Я не можу нічого прогнозувати. Сподіваюсь на сили наших ЗСУ, щоб це сталося скоріше. Хочеться миру, спокою. Я всій країні бажаю тільки миру. Новини читаю: там звільнили територію, там – і аж серце радіє, що наші хлопці просуваються вперед. 

Країна буде відновлюватися. Це, звісно, не рік і не два, але я бачу країну квітучою, незалежною.