Ми жили у пгт Кам’янка. Рано-вранці, коли я прокинулася йти на роботу, зайшла в інтернет і прочитала в новинах про початок війни. Це був шок. Першу ніч не пам’ятаю взагалі. Далі ми спали одягнуті, всі були в одній кімнаті, чергували по черзі, щоб не пропустити вибухи. Ми спали по черзі з чоловіком.

Стояли в черзі за хлібом по дві-три години, щоб купити. В магазинах вже нічого не було, порозгрібали весь товар. Шокувало, що в нас викрадали людей, катували в підвалах. Страшно було дивитись за Бучу. Ми ніколи в житті не думали, що росіяни такі нелюди, які вони є насправді.

Коли почали писати в новинах про Бучу, про Ірпінь, і ми тоді зібралися і виїхали. Ми з чоловіком залишилися без роботи, без домівки, без нічого, і виїхали в нікуди. Найтяжче, що батьки залишилися в окупації, і зв’язку іноді немає. 

Коли була можливість, ми передавали їм туди продукти харчування. Зараз там, як розказують, все є, тільки не українське. 

Найважче було залишити домівку і поїхати, залишити все майно. Разів п’ять ми збиралися, але так і не наважувалися, поки чоловік не сказав, що вже виїжджаємо. За пару годин зібрали речі і поїхали. Думали, що на два тижні. Морально було важко, бо на кожному блокпості зупиняли не наші військові, переривали всі сумки. Важко це все було.

Зараз, коли наші воїни звільняють території України, дивлюся про це у новинах чи в інтернеті, і плачу.

Ми у Запоріжжі, бо звідси найближче додому. Чоловік взагалі хотів, щоб ми десь поїхали за кордон, але я кажу, що не поїду. Тут є можливість батькам передати якісь ліки, якісь продукти харчування, а як далі поїдеш, то потрібно буде інших людей просити, щоб передавали. 

Я бачу своє майбутнє тільки у вільній Україні. Хочеться повернутися додому, щоб було куди повернутися. А то у нас недавно по сусідству попала ракета в будинок, і людям тепер немає де жити - не залишилося нічого. Скоріше б повернутися додому, і щоб наші діти не боялися, як бояться зараз кожного шуму, кожного шороха і молнії з грозою.