Сім’я Тетяни потерпає від війни з 2014 року. Вона вже змінила кілька місць проживання. Зараз живуть всімох у орендованій квартирі на її пенсію з інвалідності. 

Я самотня людина, інвалід першої групи. Мала однокімнатну квартиру. У 2014 році почали нас бомбити. Зовсім пропали світло та вода, але я трималася і намагалася там залишатись. У мене за 20 кілометрів від міста була сестра, і вона мене забрала, коли вже снаряди літали поряд, коли вікон не залишилося. З 2014 року жила в них, а у квітні 2022 року знову почалася ця історія. 

Коли вже неможливо стало там жити, нас забрали діти сестри в Лисичанськ. Потім там почалося таке, що терпіти далі не можна було. У будинок прилетіла ракета. Ми вирішили виїжджати в місто Кривий Ріг. Тут у нас є родичі, вони нас пустили на п’ять днів. А тепер ми орендуємо квартиру і проживаємо тут. 

Там розбили в нас будинок повністю, нам повертатися нікуди. Збираємося зимувати тут, а що буде весною – не знаємо. 

Вдома не було води, світла. Люди виїхали з селища. Ті, які залишилися, шукали криниці, де можна набрати води. А в мене такої можливості немає. Мені допомагали сусіди. Я жила на першому поверсі, то інколи ниточкою ще бігла вода. Я могла набрати у відро собі й комусь із сусідів. В тому будинку, де я проживала, із мешканців 70 квартир лишилася жіночка онкохвора. Їй 74 роки. 

Коїлося щось неймовірне. Хліба не було. Якщо його привозили, то люди брали так, щоб був наперед. Усі продукти дуже подорожчали. Найдешевший хліб – 55 гривень. Десяток яєць тоді коштував уп’ятеро дорожче, ніж тут.

Вікна поставив нам благодійний фонд, дах відремонтували. Там жити можна, але селище вже практично вимерло. Люди, які мають гроші, за цей період усі виїхали та купили собі десь житло. Тоді в Сєвєродонецьку, Лисичанську купували. Зараз зв’язку немає ніякого, тому що це окупована територія. Я думаю, що ніколи вже наше селище не відновлять. Люди кажуть, що там лишається десь 400 чоловік. 

Пенсію відразу припинили платити. Останнього разу в лютому отримали. Потім у Кривому Розі оформилися – і все нам повернули. Тут є допомога, але платити за квартиру дуже дорого. Зимою буде ще дорожче, але якось будемо виживати. 

Сюди також сьогодні ракета прилетіла. Одну знищили, а друга в нафтобазу влучила. Навіть не знаю, куди звідси їхати, в разі чого. 

Шокувало, коли ми бігли, і снаряд над головою летів. Це коли я ще жила в селищі своєму. Ми тоді бігли до людей, які тримали худобу, і в них була яма для буряку. Ті люди сказали: «Біжіть до нас ховатися, бо в селищі вже неможливо». Ми з сусідкою бігли, і полетіло над головою. Вона закричала: «Падай!» Я відповіла, що не бачу, куди падати. А сусідка сказала: «У рівчак». Таке пережити – це шок. 

Учора лягли спати – і я почула знайомий свист. У мене все всередині похололо і пальці заніміли. Одна ракета прилетіла, другу збили. І той пережитий страх відновлюється. Я шокована через тих людей, які пережили таке і нікуди не виїжджають. Дуже страждають старі люди, діти. Розбиті наші міста. На це страшно дивитися. У нас теж усе пропало: дах розбитий, вікна. Усе загнило, зацвіло. Усе нажите пішло прахом.