Мені 50 років. Я домогосподарка, мешкаю в селі Новотимофіївці. Роботи в нас немає в селі. Нам дають гуманітарну допомогу, з неї й живемо.

Ми ще спали, коли сусідка подзвонила. Я зразу подумала, що щось трапилося. А вона кричала, що в нас війна почалася. Не вірилося, звісно. Вийшли на вулицю, зібралися з сусідами. 

Потім над нами літаки кружляли, ракети літали. Усе гуділо, страшно дуже було. Ми й зараз так живемо: то бахає, то стріляє… Нікуди не виїжджали. Були тут, в окупації. 

Світла не стало. Ми рік без нього сиділи. У нас криниці були – там воду набирали. Ліків також не було. І страшно було кудись поїхати. Магазин працював, своє щось мали – ось так і виживали. Наше село ще й постраждало від підтоплення, коли підірвали Каховську ГЕС.

Все шокувало: і стрілянина, і те, що в підвалах ночували. Тут і зараз страшно. Хочеться, щоб війна закінчилася. Моя донька має народити, я хочу онука побачити, а вони виїхали.