Мені 67. У Снігурівці давно вже живу. А родом із Хмельниччини. 

Росіяни жили біля нас, і на нас, як звірі, дивилися. Бувало, виходиш на вулицю, щоб води набрати, а вони вже питають: куди ходили, хто з вами був тощо. Ми вдвох із сусідом тільки залишилися в нашому будинку. Нам казали, що не можна виходити. А що ж тоді нам робити? Нам потрібна вода. Але що ти їм доведеш? Краще їх не чіпати.  

Вони з такою ненавистю підходили і доводили, що вони тут хазяї! Люди мовчали. А що ми могли їм сказати чи зробити?

Вони приходили до нас, розпитували, де наші сини. А в мене один уже 22 роки живе в Ізраїлі, а другий - за Одесою. Вони ходили по кімнатах, шукали речі синів. Я казала, що вже 16 років живу сама, чоловік мій помер. Вони ходили з автоматами та питали одне й те саме: «Спілкувалися з сином?» А як я могла спілкуватися, коли немає зв'язку? Приходили пару разів і постійно розпитували про сина: де працював, що робив, служив чи не служив, чи був у теробороні?

Орки зруйнували школу нашу, куди ми ходили сітки плести. Я там працювала в їдальні до пенсії. Боляче було дивитися на те, що вони роблять.

У нас так гарно було, чистенько! Дерева росли: сливи, вишні. І прийшли ці звірі, «освободители», та все зруйнували. Ніхто їх тут не чекав. Шокувала їхня поведінка. Вони нелюди. Але ми вижили. 

У брата Сергія розбомбили хату в Новопетрівці. Зараз у Миколаєві орендує 2-кімнатну квартиру. Він теж на пенсії, йому 63 роки. Отаке війна з нами зробила. Нема куди вертатися тепер.  

А потім ми дочекалися наших… Я була надворі якраз, щось робила. І тут проходить жінка і каже: «Що ви робите? Біля пам'ятника вже наші хлопці!» Я все покидала і побігла до дороги. Так плакала від радощів, що наші ЗСУ прийшли! Ми так їх чекали! Це дуже радісний день був. 

Я надіюся, що вона в цьому році закінчиться, що все буде добре. А там – хто його знає? Ми нікуди не поїхали, були на своїй землі. Чекаємо нашої перемоги.