Мені 50 років. Я зі свого села не виїжджала - постійно тут жила, була під окупацією.

24 лютого була вдома. Прокинулася поратися по господарству, і наді мною пролетіла ракета. Я забігла в дім, по телевізору дізналася, що війна почалася.

Найважче було жити під окупацією. Росіяни ходили по хатах, перевіряли все, з автоматами ходили. Страшно дуже було. Шокувало, коли прилітало по селу. Шокує, коли руйнують домівки.

Війна почалася – роботи не стало, грошей не було. Їжа своя була, спочатку хліба не було, воду нам качали.

Одна донька зі мною жила, а інша з онукою виїхали. Люди підтримували один одного, ділилися, чим могли. Найприємніше – коли нас звільнили. Цей день я запам’ятаю на все життя.

До війни я працювала, зараз – ні, бо роботи немає. Все, що відбувалося і зараз відбувається, дуже давить на психіку. Страшно дуже, морально важко.

Я надіюсь, що війна якомога скоріше закінчиться, але точно не знаю, коли. Віримо, що ми переможемо.