Мені 67 років. Ми мешкаємо у селищі Кар’єрне Бериславського району Херсонської області. Я живу зі своїм братом і доглядаю за ним. Йому 63 роки, він інвалід з дитинства. Син мій живе окремо. У брата нікого немає, крім нас. 

Війна нас застала вдома. Прокинулись. Брат виходить зі спальні і говорить, що на нас напав путлер. Був шок. Поки ми жили у своєму селі, то був такий стан, наче це страшний сон. Ми прокинемось, і нічого не буде. Але це все продовжується до сих пір. 

Все життя прожити на одному місці й покинути усе, їхати у невідоме. Не знаєш, що тебе чекає, що робити далі. У нас біля будинку розірвався снаряд, повибивало шибки, побило плитку. Коли повернемось, будуть матеріальні труднощі. 

Ми виїхали чужою машиною, нас було четверо. Собака і коти залишились вдома. Були кури, то їх людям роздали. Ми зараз у Кривому Розі. Ми чули, що туди багато людей повиїжджало. Моя кума все організувала, допомогла нам знайти житло і стали на облік як ВПО.

Учора по Кривому Рогу вдарили вісьмома ракетами. Оце шокувало капітально. Потім такі моменти, що по Вінниці, по Краматорську. Оце шокуючі моменти, коли гинуть невинні люди і діти.

У нашому селі вже п’ять місяців немає ні світла, ні води, ні  газу. Люди, що залишились, нам говорять про це. А тут усе добре. Нам дають гуманітарну допомогу, отримуємо пенсію, виплати ВПО. У Кривому Розі, де ми зараз перебуваємо, фінансових і гуманітарних труднощів немає.  Ми тут, а думками постійно у селі, де ми жили. Трохи коти шкребуть на душі. 

Надіємось, що найближчим часом все це закінчиться. Люди будуть не такі нервові, повернуться додому і будуть займатись своїми справами.