Наша сім'я до останнього залишалася в рідному місті Рубіжне в надії на те, що місто не окупують, але дива не сталося. 9 березня 2022 року ми прямо з підвалу, в якому прожили два тижні під постійними обстрілами, в чому були, просто встигли на останній автобус, бо наступного дня виїхати було вже великою проблемою. З речей було тільки те, що вдягнено на нас. Я, моя донька і мама виїхали з міста.

Вдома залишилися тварини і цей факт дуже вплинув на доньку, а також те, що вона навіть не змогла взяти хоча б частинку свого щасливого життя з дому. Вона художниця, всі її картини, улюблені речі - все залишилось. Перед від'їздом ми на 10 хвилин, між обстрілами, забігли до квартири взяти хоча б документи, донька впала на підлогу своєї кімнати, в якій тільки но було завершено ремонт її мрії, ридаючи, вона сказала: "Я нікуди не поїду, я хочу вмерти вдома! Хай ракета вб'є мене краще тут!" Великими зусиллями мені вдалося її витягти з квартири. Але для неї це в подальшому було ще більшим шоком. Три дні ми діставалися до м. Дніпро, всі дні ночували на вокзалах. Потім - тільки невідомість. Мені взагалі здається, що все тільки на автоматі, і досі нема розуміння, що насправді сталося. В Дніпрі ми прожили 6 місяців та вимушені були їхати в м. Київ. Донька замкнулася в собі, бо втратила не тільки дім, а й друзів, навчальний заклад вже вдруге. До речі, в 2014 році ми також виїжджали до м.Харкова, але тоді ми змогли повернутися додому, бо наше місто залишилось під контролем України. Ми дуже сподіваємося на те, що хоч на руїни, але зможемо повернутися додому. Це нестерпний біль і постійні сльози. Ми хочемо додому і не можливо повірити в те, що цього може ніколи не статися. Віримо в ЗСУ! Віримо в Перемогу! Слава Україні!

Шокуючим є той факт, як російська армія жорстоко поводиться із мирним населенням, нашими військовими полоненими, нашими прекрасними містами, як вони мародерять, вбивають дітей, людей, тварин. Це просто не вкладається в голові. Шок від того, що неможливо більше повернути нашої оселі, стабільності, тих планів на майбутнє, навіть немає жодної фотографії ані батьків, ані дитини. Немає можливості прийти на могили рідних. І страшно те, що не знаєш, що робити далі, куди рухатись, де жити, майбутнє дитини. Бо все втрачено. Неможливо повірити в те, що таке відбувається в нашому житті, в 21 віці. Це страх і жах.

В м. Рубіжне, поки не виїхали, не було води, газу, світла, опалення, не працювали магазини, аптеки, а запасів не було.