Сабєльнікова Світлана Василівна, вчитель, Новоайдарський ліцей Новоайдарської селищної ради, вчителька

“1000 днів війни. Мій шлях”

У кожного свій шлях у часі цієї війни. І він особливий, непередбачений, сповнений страждань і болю, а, можливо, у когось наповнений новими враженнями від перебування в інших місцях, відчуттям невідомого, бо ж наше життя круто змінилося з лютого 2022 року.

Шляхи різні, як і ми всі різні. Хтось з нас, переселенців, залишився в Україні, а хтось обрав тимчасове життя за кордоном, а може, і нетимчасове…

Війна примусила обирати шлях. І у цьому періоді життя ми маємо терпеливо і гідно його пройти, долаючи свої страхи, невпевненість та біль.

Для мене війна йде з 2014 року, коли на Луганщині розпочалися бойові дії. Ми мешкали у прифронтовому селі Муратове, поблизу міста Сєвєродонецьк. Лінія розмежування проходила від нас за 8–10 кілометрів. Село постійно обстрілювалося з «Градів» та мінометів.

Хіба ми могли подумати тоді, до лютого 2022-го, що війна кожному і кожній з нас прокладе свій шлях, можливо, останній у цьому житті… І ніколи вже життєві дороги багатьох не перетнуться.

Із нашої родини у 2015 році добровольцем на фронт пішов мій чоловік, три роки воював у батальйоні «Айдар», пізніше його сестра та племінник вступили до лав ЗСУ.

Ще тоді, у далекому 2014-му, я запитувала себе: «Чи змогла би я покинути рідний дім, тікати від війни, яка була зовсім поруч?».

Відповіді не знаходила, сумнівалася, але коли настав жахливий ранок 24 лютого, не вагаючись, ми з чоловіком та сином виїхали з дому на автомобілі, прихопивши тільки особисті речі, чоловік схопив свою військову форму з нагородами, щоб не знайшов ворог.

Ми виїхали з села вранці 24 лютого 2022 року, а ввечері 26 лютого були вже у Львові, де нас прихистили в монастирі УГКЦ.

Всю дорогу я хвилювалася, тремтіла, від сліз очі не бачили дорогу. Я тільки прислухалася, як чоловік з сином обговорювали військову техніку, яка їхала назустріч.

А у мене в голові кружляло питання: «Чи не мариться все це мені?».

Біль і образа рвалися з грудей, хотілося кричати, але стримувалася, дорога була важкою, моїм за кермом треба бути уважними. І всіх нас чекала невизначеність і невідомість.

На той момент я була розгублена ще й з-за того, що на Луганщині, в окупації, залишилися старенькі хворі мами — моя і чоловіка, які не наважилися на далеку дорогу з нами.

Шлях моєї родини рахується не за ці 1000 днів війни, а за десять років. Скільки ще часу буде пролягати мій шлях через цю кляту війну, мені невідомо, та я про це вже і не думаю майже.

Треба себе тримати в руках, не втрачати надії, старатися не мати сумнівів, не втомлюватися боротися з труднощами і сильно не сумувати.

Впевнена, що шлях незламної віри, надії та великої любові — то є наш правильний орієнтир.

Мій шлях під час війни торується далі: з родиною знайшли прихисток у друзів в селищі Східниця Львівської області, працюю вчителем в онлайн-режимі, ходжу до місцевої церкви УГКЦ, відвідую різні заходи в громаді, беру в них активну участь, спілкуюся з іншими переселенцями, разом допомагаємо ЗСУ.

Займаюся улюбленими справами, які полюбляла і до війни: вишиваю бісером, малюю, споглядаю красиву природу Карпат, фотографую її, ділюся цим з друзями в соцмережах. Не дозволяю собі внутрішньо вигоряти.

Я тепер все частіше повторюю для себе слова папи Івана Павла ІІ: «Прощайте своїм ворогам і живіть далі. Ненависть знищує людину, руйнує її душу, відволікає від головного — від краси світу і неповторності свого життя».

Отже, намагаюся продовжувати жити, жити по-іншому, але обов’язково з вірою, надією та любов’ю.Шукати свій шлях і йти ним впевнено, не зневірюючись, боротись і перемагати.

Війна колись закінчиться, прийде наша Перемога.

І, подивившись назад, аналізуючи свої справи та вчинки, звісно, хочеться, щоб не було соромно за обраний і пройдений шлях перед Батьківщиною, Богом, людьми і самою собою.