Світлана Володимирівна не покинула друзів у важку хвилину і допомогла їм вибратись з окупованої території

Вранці 24 лютого ми прокинулись від гучних звуків, а стіни нашого будинку почали тремтіти. Без будь-якої інформації ми зрозуміли - це війна, бо було атаковано військову частину й аеродром. Спочатку найважче нам було через відсутність інформації: як про ситуацію взагалі, так і про близьких та родичів.

Нам довелося вивозити друзів з окупації – це було дуже важко. Нам вдалося їх врятувати тільки з четвертої спроби, коли ми майже втратили надію.

В селищі, де ми проживали, водогін відсутній, тому питну воду завозили до спеціальних ємностей. З початком війни це стало проблематично через постійні обстріли з боку ворога. Якийсь час відчувались проблеми з постачанням продуктів, товарів першої необхідності й медикаментів. Цю проблему допомагали вирішувати волонтери та небайдужі люди.

Було дуже страшно, коли ми втратили зв'язок з друзями на передовій. Вони вижили, хоча й були у списках зниклих безвісти. В той момент, коли вони вийшли на зв'язок, мені здалося, що я народилася знову.

Ми зберігали уламок ракети з гострими, як лезо, краями. Він летів мені і сину у спини, коли ми бігли під ракетним обстрілом до підвалу. Нас врятувала бетонна ємність для питної води, в яку він потрапив.

Наша сім'я вимушено покинула свою домівку. Дуже зворушливим був наш приїзд на нинішнє місце проживання, адже звичайні люди забезпечили нас усім необхідним на перший час, і вже впродовж кількох місяців з хвилюванням розпитують про наші потреби.         

Наразі я безробітна. До війни працювала бібліотекаркою у школі, але навчальний заклад було пошкоджено під час обстрілу. Я дуже хочу повернутися додому і відбудовувати школу разом з усіма працівниками.