Щоб зараз жити в Охтирці, треба мати неабияку силу духу. Віра Валентинівна сильна жінка – вона усе своє життя допомагала людям, виростила трьох прийомних дітей. Але зараз їй моторошно від того, що коїться.

Я з міста Охтирка. Мені 69 років. Мій син – інвалід дитинства, він сліпим народився. 47 років йому. Я виростила ще трьох чужих дітей. Ми взяли брата і сестру. Хлопчик пішов і з нами не спілкується більше. А його сестра залишилася, з нами була весь час, три роки тому померла. Молода, роботяща, красива. Ми залишилися з сином, інвалідом дитинства. А тоді взяли третього хлопчика. Льоня вже виріс, йому 19 років.

Ранком 24 лютого ми встали, і мені син сказав, що почалася війна. Через декілька годин почали літаки бомбити місто наше, літати над нашими хатами. Я живу за півкілометра від водоканалу. Коли його громили, це був жах! Саме тоді побило шифер на нашій хаті, тепер дах тече. Куди звертатись по допомогу, я не знаю. Я купила плівку, ми її натягнули, але дах все одно протікає.

Найстрашніше – що в нас не було харчів. Ми жили так: сьогодні скупилися, завтра все з’їли й знову пішли купувати. Нас врятував отець Георгій. Він нам давав по літру молока щодня й по половинці хліба. Ми ділили ту половинку хліба на двох із сином. Було дуже страшно. А потім він нам почав давати по хлібині.

Отець Георгій завозив «гуманітарку»: картоплю, моркву, буряк. Усім прихожанам роздавав. Ми щодня щось отримували в церкві. З перших днів нас отець Георгій підтримував і морально, і матеріально.

Ми ходили в церкву під обстрілами, він навіть поставив у церкві ліжка. Там пекли хліб щоночі і всім роздавали щодня. У будь-який час могла я прийти і взяти. Брала собі хліб, сусідові Рудакову, ще одному інваліду – усім приносила по пів хлібини, які нам роздавали. Там була кухня й давали їсти тим, хто не міг додому дістатися, у кого дім розбили.

Я дуже хочу, щоб отця Георгія чи нагородили, чи прославили. Це свята людина. Він нас усіх зберіг. Якби не те молоко, про яке він домовився, і той хліб, який пекли по ночах і нам роздавали, ми б там усі, мабуть, повмирали. А так - вижили. Ми всі ділилися. Давали нам і крупу, і картоплю.

Ми у церкву ходили ночувати, бо над нашими хатами кружляли літаки і ми боялися ночувати вдома.

Дуже страшно, коли серед ночі літак гуде. Хтозна, чи він на нас бомбу кине, чи десь далі?

Багато хат побили. Це жах! Я іноді прокидаюся і не можу заспокоїтися. А коли проїжджаємо повз ті хати, дивитися на них страшно.

Ночували з сином у церкві. Його на роботі прикидало землею. Чотири операції зробили, порушилася нервова система, він перестав розуміти, що коїться. Поселився в церкві й почав жити там. Перший час було: бомблять, а я не можу його знайти. Поїхала в церкву, а він там.

Ми виїжджали на якийсь час з Охтирки до сестри, тому що я не витримувала. Зараз уже ми трішки відійшли. Починаємо щось робити, думати, що далі робити з хатою, сараєм. Вони як гупали, то шифер поколовся.

Льоня, цей хлопчик, якого я третім взяла, виїжджав на захід України. Я йому сказала: «Їдь хоч ти, залишишся живий. Хай дід не залишиться, я, Олег. Але хоч ти залишишся». Віддала йому всі документи, і він виїхав. Але вже повернувся.

Чоловік мій не витримав, помер. У нього був інсульт, а після того новий інсульт – і він помер.

Багато людей помирають, тому що це діє на нервову систему. Щодня громлять. Сьогодні нам із сином «гуманітарку» дали: обігрівач. Ми два дні не могли його отримати через обстріли. А сьогодні виїхали - і знову повітряна тривога. Їхати чи не їхати – не зрозуміло. Купити їсти треба, а магазини зачиняють. Тяжко.

Хтозна, коли закінчиться ця війна. Я взагалі не знаю, які їх матері родили, що вони такі ненормальні. Ми ж народжували своїх дітей, вчили любити Україну, землю, не вбивати. А вони вбивають нас. Убивають дітей, ґвалтують. Це жах!

Я б хотіла, щоб ми жили так, як до цього. Щоб відбудували все, щоб процвітала Україна, щоб нам платили гарні пенсії. Хотіла б, щоб цвіли сади, росли діти, онуки. Щоб Льоня, цей хлопчик, якого ми виростили, побудував дім, жив добре. Як кажуть: побудуй дім, посади сад і вирости дітей. За таким принципом я жила: свою дитину виростила і троє чужих.

Нам небагато до Перемоги. Ми вже чимало звільнили. Який жах був, коли вони захопили Тростянець! Як вони нас обстрілювали з того міста! Летіли ракети. Шифер на хаті лопається – значить, ракета летить. А якщо літак – у нас двері відчиняються. І ми біжимо тоді в погріб. А син мені сказав, що не треба туди бігти, бо як розіб’є хату, нас у хаті знайдуть, а як у погребі завалить – ніхто не відкопає. Він останнім часом уже не бігав.

Я не знаю, хто міг думати, що таке нам зроблять. У мене в росії сестра рідна, Ніна. Нас четверо в родині було. Брат у Владивостоці, а сестра в Челябінську. Племінники там. Сестра перший час таке городила, що я сказала: «Ніно, не дзвони мені, я не можу тебе бачити й чути».

А зараз вона дзвонить і плаче. І брат плаче. Але брат від початку плакав, що в нас стріляють, що нас убивають.

Сестра просила пробачення, казала, що відразу не зрозуміла. Що їй говорили, ніби ми своїх дітей вбиваємо, що ми затіяли цю війну. А тепер вона мені каже: «Віро, мені син старший пояснив, що це війна, що ми напали на вас, ми вас убиваємо». А брат одразу плакав і хотів їхати сюди, щоб  нас підтримати. Багато нам допомагав. Надіслав три посилки. Консерви прислав, сало. Ми з сином вижили за рахунок цих посилок і допомоги отця Георгія.

Дай Бог нам дочекатися перемоги! Бо в мене вже роки такі – до 70 діло йде. Болить усе тіло. Порушена нервова система. Дуже війна нас підкосила. Я щонеділі ходжу в церкву, молюся за людей, які за нас воюють. Бог усе бачить із небес, Він обов’язково нам допоможе.