Я пенсіонерка, мені 64 роки, але ще працюю кухарем. В Україні було нам дуже гарно жити, а почалася війна – у підвалі сиділи шість днів. Страшно було виїжджати. Добиралися до Світловодська годин дванадцять, а раніше можна було доїхати за три. 

24 лютого я була на роботі. Тоді о п’ятій ранку почали бомбити. Ми робоче місце не залишили, тому що там були діти. Погодували їх. А потім дітей забрали, і ми пішли додому.

У нас у підвалі в приватному секторі було що поїсти. До того ж нам привозили гуманітарну допомогу. Ми довго вдома не залишалися, через тиждень виїхали.

Шокувало те, що сусіди в нас такі. Ніколи не думала, що росіяни таке зроблять. Дуже образливо було.

Усім було дуже страшно, але, слава Богу, в моїй родині всі живі. Сестра виїхала в село. По дорозі їх рашисти зустріли. Втекла з Харкова – і в окупацію потрапила. Там була три місяці. Коли буряти прийшли – ходили по хатах, але насильства не було, все пройшло більш-менш.

Ми обрали Світловодськ. У нас не було там знайомих, просто куди люди їхали, туди й ми. Там місцеві були привітні, нам допомагали. Зустріли добре, і речі давали. І медицина гарна. Мені допомогу надали, бо я в лікарню потрапила від нервів. Дякуємо всім.

Хочеться, щоб усе було добре, щоб закінчилася війна. Перемога – ось наша єдина мрія.