Мені сімдесят років. Я живу в Лебедині Сумської області. Перші три дні росіяни бомбили місто. У моєму будинку вилетіли вікна. 

У перші місяці були черги до банкоматів, магазинів і аптек, а у травні вже зник ажіотаж. Я кілька разів отримувала гуманітарну допомогу. Живу у приватному секторі. Маю овочі зі свого огороду й консервацію, тому з нестачею продуктів не зіткнулася.

Серце болить від того, скільки молоді помирає. Син подруги загинув. Йому було тридцять років. У неї залишилася внучка. Вони обидві дуже змарніли, кажуть, що не хочуть жити.

Донька ще до війни виїхала за кордон. Старший живе в Харкові. Його квартира розбита. Він переїхав до родичів. Сестра чоловіка мешкає в Ярославлі. Я більше не спілкуюся з нею, бо вона вважає, що ми самі себе обстрілюємо. 

Перемога буде за нами. Головне – дожити до неї.