Коли почалася війна, я спала вдома в Києві.

Я не могла виїхати за кордон, так як старшій моїй дитині вже було 18. А  молодші двоє просили виїхати. Ще у мене на той час гостювала моя 80 літня мама. А тато лишився в окупованому Бердянську.

Серце розривалося їхати чи лишатися. Ми лишились. Шок був від того, що сусіди напали, не вірилось. Думала, ось, ось і порозуміємося.

На лівому березі Києва, на Лісовому масиві магазини були пусті. Врятувала домашня консервація та домашні запаси. Їжу ділила між членами сім'ї. Навіть котам давала мала корму, щоб вистачило.

Я так і не бачу свого тата, йому 84 роки і він лишився в моєму рідному, акупованому Бердянську. Родина розділена.

Працюю там де і до війни. Планую змінити професію. Меньше стали платити.

Про початок війни нагадує календар, лишився ще датою 24 лютого.  Більш нічого немає, бо не хочу мати гіркі спогади. Хочу жити далі.