Левська Діана, 9 клас, Білоцерківська гімназія-початкова школа №4

Вчитель, що надихнув на написання — Полевська Віра Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

На сьогодні ця тема має особливий сенс у моєму житті. Кожного дня ми замислюємося: «А що ж буде далі?» На жаль, відповідь на це запитання ми не отримуємо. Після початку війни весь народ об’єднався, усі почали допомагати один одному, підтримувати…

Але ж чому згуртувалися тільки після початку війни, чому до цієї жахливої події всі не були настільки об’єднані?

Над цим питанням я замислююся досі.

Повномасштабна війна проти України змінила багатьох людей, включаючи мене.

Я стала набагато більше приділяти уваги своїй родині, ставитися до людей добріше та уважніше, прислухаючись до кожного, так як ми не знаємо, що буде за хвилину, через годину, завтра.

За всі ці дні пройшла безліч випробувань, деякі з них мене навчили багато чому, загартували. Коли тільки почалася війна, світ обернувся та здавався зовсім іншим, адже ми звикли до звичного життя, без війни. Усі задавалися одним питанням: «Що ж нам робити?» Творився хаос від невідомості: хтось виїжджав з країни, але більшість залишалися, бо тут їх рідна Батьківщина, бо потрібно допомагати захисникам.

На мою думку, для багатьох війна стала справжнім шоком, випробуванням, жахливими реаліями. Перші вибухи, страшні новини — це все дуже лякало людей, у тому числі і мене. Я ніколи не задумувалася, як це, жити у часи війни, але, на жаль, тепер відчуваю по-справжньому цей страх. Найважчі були перші дні і місяці війни, а саме: постійна тривога на душі, страх за близьких, за своє життя та і взагалі — за майбутнє. Усі вважали, що війна закінчиться через тиждень, потім через два, а потім ішов місяць за місяцем, а вона все не закінчувалася. Уже потім було зрозуміло, що горе та смерть затягнуться, але на скільки нам не відомо…

Пройшли місяці, уже й рік війни... Другий добігає… Я вже інша, адаптована до сучасного життя. Але тривога, смуток не зникли. Дехто почав ігнорувати тривогу, хтось перестав читати новини…

Ця війна показала справжні обличчя людей: хтось виявився зрадником , а хтось, навпаки, героєм, який віддав життя заради інших.

Але, на жаль, найтяжче, із чим не можна змиритися, до чого ніколи не будемо байдужими, — це втрати. Дуже багато людей загинуло, захищаючи рідну землю, родину, своїх близьких та друзів. Українці втратили свої домівки і були вимушені шукати нове місце, де хоча б переночувати…

Війна — це час тяжких випробувань, які ми долаємо всі разом. Ці 1000 днів для мене, як і для всіх, не лише цифра, це дуже тяжкий і болючий шлях, який ми долаємо ціною життя.

Серце крається від того, коли щодня хоронять молодих героїв, гине цвіт нації; кілька разів у день ми бігаємо в укриття, бачим очі людей, які втратили все і переїхали в нашу місцевість. Потрохи звикаємо жити по-новому. Але як? Чим завинили українці? Чому ми ніби приречені? Працелюбні, самодостатні, мужні, незламні… Наш народ знову виборює право жити у вільній державі, мирній, сучасній!