Мене звати Олена. Я з міста Харків. Чоловік пішов добровольцем 26.02.2022, доєднався до штабу оборони Харківщини, потім доєднався до лав ЗСУ у складі ССО Азов Харків.

Через щільні обстріли міста я з молодшим сином в середині квітня 2022 року евакуювалася до міста Полтава. Старша донька з маленьким синочком і моїми батьками опинилися в окупації (місто Балаклія, Ізюмський район, Харківська обл.), в кінці березня їм вдалося теж виїхати до м. Полтава.

У квітні 2023 року чоловік дістав важкого поранення, отримав перелами хребта, грудини, забійні рани голови... Наразі є інвалідом 2-ї групи і звільнений з ЗСУ за станом здоров'я.

У квартирі нашій було вибито вікна і вибуховою хвилею вирвані вхідні двері, відновлювали самотужки, бо треба було повертатись до Харкова через лікування чоловіка.

Син до війни професійно займався стрибками у воду, зараз теж займаємось спортом, але через постійні обстріли і заборони через це на відвідування тренувань, тепер це важко назвати професійною кар'єрою. Дитина дуже важко переживала ситуацію з татом, емоційний стан був нестабільний і пригнічений. 

Ми були вдома у перший день війни, чоловік повертався з рейсу, трошки не доїхав додому, зупинився відпочити в Полтаві. В першу чергу зателефонувала чоловіку, потім мамі і доньці, які жили в Балаклії. Потім зателефонувала подругам. Потім було найстрашніше: спостерігала з вікна, як у паніці люди вантажать свої авто і починають тікати...

Син почув розмову з татом по телефону, коли я дзвонила, і спочатку здалося, що він не усвідомлює того, наскільки нас чекає небезпека і зміни... Очі його були здивовані і виражали нерозуміння, потім, коли ми надвечір бігли до метро, бо літали літаки і скидали бомби, я вже побачила, як він тремтів...

Ранок 26 лютого почався нормально (як для цього часу), чоловік написав, що виїхали за наказом і сказав - повернуся, маякну... Ми з сином займалися звичайними справами, потім навіть пішли в Полтаві на виставу у театр (благодійний фонд надав квитки) і ось там мене вже потроху почало "теліпати", бо заглядала в телефон, а звістки від чоловіка не було...

Ввечері почала писати куму і за сумісництвом побратиму чоловіка, він "морозився ", не відповідав, кума сказала, що він і їй не відповідає... Мене вже почало трусити, але взяла себе в руки і пішла з сином вигулювати нашого собаку. Саме на вулиці, в пітьмі, вже біля під'їзду в мене задзвонив телефон... Кума: "Лєночка, Сергій поранений, але його живого довезли до шпиталю... Має бути все добре..." Далі пам'ятаю свої сльози і крик сина, бо він не чув, що саме сказала кума, і думав, що тато загинув... А далі - найдовша ніч у моєму житті... Збір нашвидкоруч якихось речей і молитва до ранку! 

В мене були психологічні проблеми, і в сина також... Я відвідувала психолога у Полтаві, вона мені дуже допомогла. Син відвідував заняття з психологом, а потім заняття з арт-терапії...

В перші місяці війни був цілковитий відчай, бо нічого не працювало, якісь запаси їжі були вичерпані, медикаменти, які приймаю на постійній основі, закінчились, а придбати було ніяк і ніде... Допомагали один одному як могли, чоловік іноді прибігав і ділився з нами харчами, що надавали їм у підрозділі, друзі нам привозили воду, бо в них була колонка чи колодязь поруч, хліб брали в чергах, коли організували в місті видачу, медикаменти привіз товариш, який відвозив на кордон свою сім'ю і придбав мені ліки у Львові (трошки не ті, але ж і те було супер).

Потім вже в Полтаві жили всі за рахунок пенсії моїх батьків, бо чоловік хоч і був в підрозділі, але офіційно їх зарахували лише в травні і першу зп отримав наприкінці липня. Військова адміністрація Полтави видала пакунки гумдопомоги, тож їли гуманітарні продукти і трохи те, що могли собі дозволити на батьківську пенсію.