Я та мій чоловік пенсіонери. Ми все життя прожили разом в Бахмуті. З цим містом міцно пов'язані мої спогади про батьків, роботу, друзів, моя дитина народилася та зростала в цьому гарному та улюбленому для серця місті. Поки не прийшла війна. Ще далекого 2014 року в нашому місті відбулися страшні події, багато людських життів було забрано Росією. Але трохи пізніше все більш-менш стихло, а ми раділи за те, що наше місто вистояло та допомагали переселенцям з інших міст, яким пощастило менше ніж нам.

В страшний день 24 лютого 2022 року ми чоловіком прокинулися та не повірили тому, що сталося. З кожним наступним днем ставало все гірше і гірше.

Я інвалід та не можу без допомоги чоловіка, тому коли стало зовсім тяжко, відключили воду, газ та світло ми через декілька тижнів прийняти рішення виїхати до Житомира. Шоком для нас стали смерті рідних та друзів. Нікого вже, на жаль, не повернути. Так і важко жити поки не маючи свого кутка. Бо на старість років дуже б хотілося мати домівку. Нам постійно допомагають. Коли ми були ще вдома, нам допомагали гуманітарними продуктами. Коли переїхали, тут теж не без добрих людей.

Ми разом з чоловіком виїхали в кінці травня 2022 року. Дуже запам'яталося, коли нас запросили до церкви на свято. Я виступала і дякувала всім людям, які нам допомогли в такі скрутні часи. Про трагічні події цієї війни нагадують дві чашки з дому, яки нам вдалося забрати з собою. Кожного ранку ми п'ємо з них чай та плачемо за домівкою, якої вже немає.