Івахно Ганна, вчитель, Бурімська гімназія Ічнянської міської ради Чернігівської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли одружувалися діти, то родичі старшого покоління бажали молодятам довгого щасливого віку, здоров'я, як криця, і щоб на їхньому віку ніколи не було війни, бо знали, що все можна стерпіть, а війна - це розлука, смерть, розруха… Для моєї родини війна розпочалась 24 лютого 2022 року. Сина викликали до військкомату. Спочатку ТРО на Ічнянщині, потім служба на Чернігівщині, Дніпропетровщині, Донеччині, Харківщині.

Найтяжче в Харківській області у Куп'янському районі. Додому телефонував по можливості, ми не надокучали, бо розуміли, що це - війна. Два роки переживань, думок, очікуваних дзвінків.

У вільний час на роботі та після ми колективом в'язали сітки, а в думках тільки й було: хай вони врятують наших бійців, а дитячі малюнки, хоч на мить зігрівають душі хлопців. Збираючи Великодні кошики та солодощі, вірили, що кожен згадає домівку, родину та друзів. Хлопцям, які мали короткочасну відпустку, хотілося принести щось "домашнє", смачненьке, щоб поділилися на фронті зі своїми побратимами. Тил працював скрізь: у гімназії, сільському будинку культури, магазині.

Два роки перебування на війні мого сина спонукали краще вивчити топографічні карти, назви населених пунктів, журналістів, які тримали зв'язок з ТСН, ЗМІ.

21 лютого 2024 року син Олег вітав мене з Днем народження. Розмова була лаконічною, бо збиралися заступати на позицію. Саме ця дата була пам'ятною, коли я чула голос сина Олега. Отримали сповіщення: 26 лютого 2024  Івахно Олег Анатолійович зник безвісти. Це був справжній поворотний момент у нашій сім'ї. Почалося ходіння по "лабіринту". Дзвінки, гарячі лінії, шукання фото полонених, які схожі на сина…І щоб не знайшли, але віра, що він живий стає надійнішою. У народі говорять, що материнська молитва може підняти свою дитину із морського дна.

Кожного ранку і вечора звертаюся у молитвах до Бога, щоб Всевишній "врятував від рани, оберігав на усіх дорогах", а Матір Божа "зцілила душевні та тілесні рани".

Часто сниться рідним, колегам, які тепло згадують та з надією його чекають. Рік, який минув, тягнувся довго, тільки щомісячний обмін полоненими був важким. Чекаємо списків, а потім ще важче - немає. Віримо і надіємося на зустріч  із сином, адже зниклі безвісти – це незабуті імена, прізвища. Так хочеться діждатися тієї довгоочікуваної зустрічі, почути оте дороге і довгожданне: "Мам, я дома"…