Комарова Сніжана Леонідівна, вчитель, Опорний заклад Чаплинський ліцей №2

«Моя історія війни»

В моєму мальовничому селі Магдалинівка, Херсонської області, проживала бабуся на ім’я Марія. Вона була старенькою, їй на той час було 83 роки, вона лікувала людей від ангіни. Коли я була маленькою, та мала 6 років, я захворіла, мене батьки відвели до цієї бабусі. Вона мене лікувала та розповідала про свого батька який боронив землю у час Другої світової війни, про себе, як малою виживали в ті лихі часи. Вона доволі докладно розповідала про ті події, які були в ті страшні роки їхнього життя. Коли я почала відвідувати школу, мені було досить цікаво дивитись фільми про війну, я переживала всі сюжети разом з акторами фільмів. Коли були заходи присвячені Дню перемоги, я першою мала бажання розповідати вірш. Але на той момент, слово війна, для мене було не зрозуміле до кінця, доволі далеке та чуже- мовби це події іншого нереального світу. Ще тоді, я і подумати не могла, що війна – увійде так несподівано в моє життя.

24.02.2022 року, о 03:42 ранку ми з сім’єю були вдома в селі Магдалинівка, Каховського району, Херсонської області. Я прокинулась від невідомого щороку під моїми вікнами. На той момент, я думала що то якийсь злодій проник на подвір’я, та пішла будити чоловіка, щоб сказати йому про це, але як виявилось, його в кімнаті не було. Тут я почала іти до вхідної двері будинку, і чоловік заходить в двері та говорить: «Почалася війна».

В той момент моє тіло стало кам’яне, я не могла промовити і слова. Після кількох хвилин стресу, я почала потроху оговтуватись, взяла телефон почала телефонувати батькам, вони вже не спали, мама мені сказала : - «Збирай саме головне, документи, речі, щоб було все необхідне під рукою». В ту мить, я не знала за що хапатись. А саме найстрашніше для мене було те, що на ліжку в кімнаті, спав син, якому тільки 8 років. Мої сльози лились градом, тіло все тряслось, страх був самим більшим якого я в житті ще не відчувала.

Але треба було брати себе в руки та збиратися. Коли ми зібрали все необхідне, ми вийшли з дому в 6:10 в центр села, там почали збиратись люди. В тому натовпі було чути різні розмови: Ми чули вибухи…. Ми були налякані….Діти плакали…..Це війна…... Тоді це були не жарти. Всі вирушили в укриття, яке знаходилось біля дитячого садочка. Люди почали спускатись, хтось був з речами, хтось з дітьми. Старі люди молились, дітки плакали, молодь моніторила інтернет новини. Коли хтось говорив щось нове із новин, для мене, то був великий жах, ніби я потрапила в той страшний сон, розповідей бабусі Марії. На той момент, мені не хотілось в це все вірити, мені було дуже боязко та пекло все в середині що віднині, війна розмножувалась, як вогненна лава по всій моїй Україні, мені було страшно навіть представляти що вона тепер всюди: Херсон, Миколаїв, Київ, Одеса, Маріуполь….. У мої 28 років, ця війна стала найстрашнішим привидом, який до сьогоднішнього дня ходить за мною, не дає мені спокійно жити. Коли настає ранок, відразу беру телефон щоб переглянути новини, телефоную близьким та родичам, щоб дізнатись що в них все добре, щодня відвідую храм, молюсь за всіх українців.

Це моя історія. І нажаль, дуже багато таких як я, моїх предків, які самовіддано захищали, боронили нашу землю від найстрашнішого ворога – нашого поневолювача людських життів. На даний час, ми є єдиною сім’єю, єдине ціле завдяки нашій рішучості та любові ми зможемо захищати один одного, та відстояти Батьківщину. В цьому єднанні і є – наша перевага та сила. Мені до цієї миті страшно, я дуже не хочу приймати цю жахливу середньовічну реалію, яка так злісно вломилась в цивілізоване 21 століття. Але ми вистоїм , ради нашої – України.