Дергачов Павло, 3 курс, Хмельницький професійний ліцей електроніки

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ярославська Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це трагедія для кожного. Для мене двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року – день, коли життя втратило барви, стало контрастним, перетворилося на «до» та «після».

Мій шлях. Який він? Спробую окреслити. З першого дня я починаю дивитися новини – і моє серце щоразу завмирає. У ньому відтепер живе тривога. Щодня моніторю бойові втрати ворога.

Замислююсь над цифрами: 500 осіб, 1000, 10000 .... Це люди. За що вони покладають своє життя?

Далі новина про нашого загиблого героя... Не вистачає слів описати цей біль. Потім сотні смертей цивільних на окупованій території, жахливі відео з камер спостереження, зруйнована інфраструктура. Що буде завтра? Не відомо.

Час іде. Ситуація в місті напружена: спостерігаю пусті полиці в магазинах, паніку людей, облаштування укриттів, блок-постів, відповідаю на тривожні дзвінки рідних. Навчання в школах, вищих закладах освіти призупинено.

Чую, що в новинах кажуть: «Без паніки, це все скоро закінчиться». Але здоровий глузд підказує, що так не буде. Згодом радісна новина: окупант покинув Київщину. З'являється надія.

Час іде. Але ворог не збирається відступати, стає ще більш жорстоким, випускає на мирні українські міста ракети. Нагадує, що війна триває на усій території нашої незламної держави. Звучить сигнал повітряної тривоги. У жилах холоне кров, страх охоплює усе тіло і паралізує думка про те, що завтра може не настати. Холодне і вогке укриття, обірваний сон, стомлений погляд рідних. А наступний день починається із донатів на ЗСУ.

Налякані жінки з дітьми вирушають у далеку дорогу за межі Батьківщини. А ми залишаємося з батьком, не покинемо свій дім.

Думка одна: «Боже, збережи Україну і її героїв, що стоять на смерть заради того, щоб ми не були рабами безвільними, як ті, що по той бік».

Минув рік. Немає радості ні від чого, свято буквально перетворилося на будень. Так хочеться, щоб завтра закінчилася війна.... Але стає ще складніше. Українці благають Європу закрити наше небо. Нарешті хтось почув. Проте яку ціну Україна мала заплатити – тисячі жертв, серед яких діти! Без щему в серці не згадати той час, коли все, що летіло в наше місто, все прилітало. Зима без світла, ми ходимо до «пунктів незламності», щоб зарядити телефони.

У нашому домі холодно. Але ми все одно вдома.

Тотальна мобілізація. Я їду в тролейбусі, а у ньому сидять лише люди похилого віку, жінки та діти. Увесь цвіт нації в особі чоловіків там, на фронті, несуть службу, віддають найцінніше за нашу волю, за нашу «солов'їну», за наше майбутнє. Волонтери – святі люди – збирають допомогу для військових, для людей, що залишилися на території активних бойових дій, для переселенців. У нашому місті багато переселенців. Ми теж час від часу долучаємося до волонтерських зборів у закладі.

Кілька разів на рік у нашому закладі відбувається ярмарка, зібрані кошти з якої організатори передають на потреби ЗСУ.

Минуло вже 2 роки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Ми чуємо звуки повітряної тривоги, звуки роботи ППО і молимося, щоб усе залізяччя збили, і ми прожили ще один сірий день з надією в серці на перемогу.

Новий день. Сумна звістка про трагедію у сім'ї учня з ліцею. Ще один герой відійшов у небуття. Я знаю цього учня. Дивлюся із сумом в його очі, а мої кінцівки німіють, у мене відбирає мову, я ледве стримуюсь, щоб не заплакати.

Господи, дай сили це пережити тут і зараз, бо я усвідомлюю, що в цей момент в Україні сльози проливають сотні сімей, які залишилися без опори.

Війна. Вона не має обличчя. Але вона має очі і руки. Очима вона дивиться на гарне і піднімає на нього свою жорстоку, криваву руку. Війна забирає найкраще і найдорожче. Вона не знає, що таке милосердя, бо боротьба завжди за землю, а не за людей. А посягають на землю тоді, коли в нації відібрали мову. Тому моє послання до майбутнього покоління: бережіть свою святу мову – вона ваш генетичний код.