Щоденник війни: "В моєму житті зараз в рази більше любові, ніж було до війни"

«24.02.2022.З цього дня мій світ змінився. Я вже ніколи не буду колишньою». З перших днів війни Оксана веде свій щоденник, описує свої думки, почуття й події, що сталися з нею за цей час.

24.02.2022.

З цього дня мій світ змінився. Я вже ніколи не буду колишньою. Ніколи не будуть колишніми моя країна, мої друзі, вся нація. Ми стали добрішими один до одного. Ми стали ріднішими один одному.

Війна зробила нас однією сім’єю. Від заходу до сходу, з півночі на південь. Це все мої брати і сестри, не по громадянству, а по крові.

Рашисти йшли підірвати наш суверенітет. А зробили нас ще більш єдиними і нерозривними. Ще сильніше активізували наш бойовий дух, наше прагнення до свободи, нашу любов до рідної землі і солов‘їної мови.

Вони відкрили в нас наші найкращі сторони і дали їм вкотре проявитись. Ми радіємо кожній збитій ворожій техніці.

Пишаємось ЗСУ. Захоплюємось героями, які жертвують собою заради України. Аплодуємо захисникам о. Зміїний і оболонським гопникам. Ми тікаємо в бомбосховища, але не залишаємо напризволяще своїх домашніх улюбленців.

Ми народжуємо в метро. Ми освічуємось одне одному в коханні перед тим, як піти на фронт. Ми масово банимо ворожі сторінки і канали в соціальних мережах.

Ми ділимось корисною інформацією і підтримуємо один одного словом чи ділом. Ми рятуємо собак, які теж попали під обстріл.

Ми масово відправляємо кошти на потреби армії. Усі – підприємці, пенсіонери, навіть діти віддають свої заначки.

Ми збираємо медикаменти і харчі, щоб передати теробороні. Ми стоїмо в довжелезних чергах, щоб здати кров для наших поранених бійців.

Ми повторюємо і репостимо фразу «Рускій воєнний корабль, іді нах@й!» І вона стане гаслом нашої визвольної боротьби!

Ми пишемо один одному «Як ти?» І це найяскравіший прояв любові, який я бачила.

Ми проявили Людяність, Доброту, Любов. Співпереживання і емпатію до наших братів і сестер. До кожного українця, якого ми вже любимо всім серцем.

Ми вкотре переконались, яка могутня наша країна. Яка сильна наша армія. Які добрі у нас люди.

Ми горді бути Українцями. І з ще більшою гордістю будемо відроджувати і відбудовувати нашу рідну країну.

Ми ніколи не забудемо, що з нами зробив окупант. І чого не зробили громадяни сусідньої країни, яка нас вбиває.

І мені шкода, чесно, шкода цю бідну країну рабів і зомбі. Тому що у них немає того, що я описала вище. Того, що є у нас. Ми  сім’я. А вони просто живуть по сусідству одне з одним.

Слава Україні!

Щоденник війни. 5-й день

Будучи школяркою, я читала про події Першої і Другої світових воєн і думала: «Як добре, що ми живемо в XXI столітті. В цивілізованому світі. В світі дипломатії і толерантності до сусідніх народів. Я народилась і живу в чудовий час, в якому немає місця війні. І ніколи вже не буде. Не повинно бути».

Я ніколи не очікувала побачити те, що бачу останні п’ять днів.

Я християнка. Я пацифіст. Я проти кровопролиття і насильницького вирішення конфліктів. Але зараз як ніколи я бажаю пролиття ворожої крові.

Я радію кожній збитій техніці ворога, кожному вбитому окупанту. Я сміюсь з кожного мему про самогубство путлера чи вигорання рашистських загарбників. Так, після війни я попрацюю з психотерапевтом над цим, але зараз мені не соромно.

Мене розривають негативні емоції. Злість. Лють. Ненависть. Я хочу кричати від болю. Кричати так, щоб почув весь світ. За кожного українця, військового і мирного. За кожну дитину, яку рятують наші лікарі і яку вже ніколи не врятують. За кожну розгромлену школу, садок і лікарню. За всіх, хто залишився без даху над головою. За сльози моїх мами і бабусі та їхні переживання за мене. За сльози всіх матерів, які втратили дітей, чоловіків, братів.

За мій рідний Київ! За Харків! Чернігів! Суми! Гостомель! Охтирку! За літак «Мрія»! За картини Марії Примаченко! За кожне місто і кожну цеглину, яку розгромив ворог! Горіть в пеклі, кляті нелюди! Вам ніколи нас не здолати.

Щоденник війни. 8-й день

На один день ближче до миру і спокою.

Щоденник війни. 15-й день

Вчора прочитала пост, що після війни українці стануть жорстокими до українців. Люди, які втратили сім’ю, дах над головою і стали біженцями, будуть заздрити і ненавидіти тих, хто в Україні залишився в безпеці і зберіг це все. Думаю, багато з вас бачили цей пост.

Я б не була така категорична.

Я втратила батька в дев’ять років. Я втратила кохану людину в 27 років. Я ніколи не заздрила людям, в яких є батько або чоловік. Я ніколи не відчувала ненависті до людей, які мають повноцінну сім’ю чи перебувають в щасливому шлюбі.

Якщо людина була злою в мирний час, то стане ще більш озлобленою і після війни.

Якщо заздрила сусіду, в якого більша квартира чи дорожче авто, то заздритиме і тому, в кого є дах над головою зараз.

Якщо ненавиділа тих, в кого більші статки і жалілася на владу/олігархів/собак на вулиці раніше, то робитиме це і надалі.

Не судіть всю націю по її окремих індивідуумах. Наша поведінка після війни – вибір кожного з нас. Це результат нашого виховання і емпатії. Нашого відношення до інших. Нашої людяності. Якщо вони були до війни, то залишаться і після. І так, я суджу інших по собі.

Не забувайте залишатись людяними ні в мирний, ні у воєнний час. Ні у час після нашої перемоги, яка скоро настане. І як мені сьогодні нагадала Єкатерина Синько, Дамблдор говорив: «Щастя можна знайти навіть у темні часи, якщо не забувати звертатися до світла».

Тож добра і світла всім!

Щоденник війни. 17-й день

Любов під час війни.

В моєму житті зараз в рази більше любові, ніж було до війни. Раніше я щовечора говорила «люблю тебе» мамі та бабусі. Зараз цю фразу вживаю в десятки раз частіше. Раніше я чула безліч компліментів в свою сторону, особливо коли вдягала облягаючі сукні.

Зараз я третій тиждень без мейкапу і укладки, в лосинах і худі, але сотні повідомлень «як ти?» від початку війни набагато яскравіший доказ любові інших до мене, незалежно від того, як я виглядаю.

Два дні без зв’язку під Києвом минулого тижня перетворились на десятки повідомлень «куди я пропала, чи в безпеці», кілька листів мамі, дзвінків бабусі. А друг через гугл-карти і olx знайшов контакти людей з села, в якому я жила, і обдзвонював їх до тих пір, поки не почув: «У нас тут все спокійно, просто зв’язку немає, не хвилюйтесь».

За останні два тижні мені ледь не щодня дарують подарунки: аплікації, малюнки, зібрані на вулиці листочки, гілочки, хвою, шишки і навіть льодяні бурульки.

Кожен намагається першим встати з-за столу, щоб помити посуд. Ми змагаємось за те, хто буде чистити картоплю чи нарізати цибулю. Підмітаємо в кімнатах по черзі, щоб всі були задіяні та корисні в домі.

Я частіше обіймаю рідних. Частіше списуюсь і телефоную рідним. Та і, чесно признатись, рідних в мене стало набагато більше. Сподіваюсь, у вас така ж любов під час війни.

Щоденник війни. 22-й день

Як справитись психологічно?

Протягом останніх трьох тижнів чую від рідних і близьких про панічні атаки, депресію, апатію, неможливість позбутись негативу, який з кожним днем все більше накопичується. Від цього виникає зажатість і безсилля як емоційні, так і фізичні.

Я не психолог. І не претендую на таку роль. Але хочу поділитись своїми власними лайфхаками і деякими, які використовують мої друзі.

Отже, як справлятись з тривогою

1. Гуляйте на свіжому повітрі. Мені виходить не щодня, але прагну зробити це щоденною звичкою.

2. Не стримуйте емоції, але контролюйте форму їх прояву (н-д, агресію, крик). Плачте, якщо можете. Щастя, мені це легко дається. Хоч і знаю, що не всім так.

3. Відкладайте на якийсь час телефон та не читайте новин. Складно, знаю. Сама грішу таким. Але помітила, що в ті дні, коли менше читала новин, то була не така тривожна.

4. Відволікайтесь. Працюйте, готуйте, займайтесь домашніми справами. А якщо поруч є діти, приділіть їм час. Вони заряджають позитивом, енергією і своїм дзвінким сміхом. Це відволікає найбільше.

5. Поговоріть з кимось про щось, крім війни. От прям про будь-що: жахливий манікюр на нігтях, Ліга чемпіонів, нерозділене кохання, згадайте якісь моменти в минулому, помрійте про майбутнє. Це теж дозволяє забути ненадовго про війну.

6. Спробуйте записувати свої думки і те, що вас турбує. Адже письмова терапія лікує. Принаймні я так вивільняю емоції.

7. Переключіться на фільм/серіал/книжку. Мені не дуже допомагає, але є друзі, для яких це дієво.

8. Слухайте українську музику. А це прям моє. Час від часу протягом дня і перед сном включаю українське. Створила собі плей-лист і поступово його наповнюю.

9. Не слухайте і не дивіться російські новини, пропагандистів, політиків. Теж чисто мій метод. Дуже злюсь, коли чую російську пропаганду. Через це й уникаю її.

10. Слухайте Арестовича і Кіма. Але це ви й самі знаєте.

11. Обіймайтесь.

Друзі, а як ви психологічно справляєтесь з тривогою?

P.S. Небо в нас в ці дні дивовижне.

12. Від Гріши Кузенко: бігайте, це завжди допомагає очистити і розгрузити думки.

13. Від Дарини Седун і Євгенії Колько: волонтерьте, дівчата знають, про що говорять

Щоденник війни. 24-й день

Мистецтво проти війни.

Перед війною я читала книжку про Сальвадора Далі. Але через війну так і не дочитала. Тривожний рюкзак збирався з розрахунку подальшого бігу в укриття, а не можливого переїзду додому. В нього попали тільки молитовник і електронна книжка. Тому що маленькі. А Далі залишився на полиці з Ворхолом, Караваджо, Магріттом і ще кількома книгами про мистецтво – охороняти наш київський дім.

Як людина, що жила під час війни, Далі малював і на воєнну тематику.

«Обличчя війни» – одна з найсильніших картин на цю тему.

Написана в 1940–1941 роках, вона виражає весь абсурд того, що відбувалося в Європі.

Ця картина – неживе і потворне обличчя війни. Гримаса жаху і безкінечного страждання. Вона кричить, вривається в свідомість і сіє страх, охоплює жахом тих, хто на неї дивиться.

Ефект оптичної ілюзії, через яку черепи множаться, ще виразніше підкреслює спотворене обличчя. Ця ілюзія – як символ нескінченного циклу смертей, який неможливо зупинити.

Черепи і нелюдський жах – ось і все, що війна приносить тим, хто стоїть на її шляху.

Ця картина – уособлення того, хто нещадно і безглуздо пожирає людей. І може, я не об’єктивна, але цей потворний череп нагадує мені потворну голову тварюки, яка розв’язала війну в нашій країні.

Щоденник війни. 26-й день

Чудовий мирний Харків, який за останні півтори роки став мені рідним. Красиве, інноваційне, молодіжне місто. З прекрасною інфраструктурою і гастрокультурою. Я завжди зупинялась в готелі «Гостинний двір» і снідала там круасаном з лососем. Крайні рази мене вже там пізнавали.

Любила обідати в Італійській редакції і Gorcafe 1654. Мій перший похід в "Редакцію" запам’ятався розмовою з офіціантом на тему солодощів, після чого до мене підійшов адміністратор і вгостив цукеркою без цукру. Щоразу спілкувались з офіціантами українською і з посмішкою.

Любила гуляти вулицями міста в ті години, що залишались перед поїздом. А на вокзалі забігала в Куліничі та брала в дорогу слойку з малиновим варенням. Калорійну, але смачну.

Одного разу сходила в Харківський художній музей, де зберігається один із екземплярів картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (всього їх чотири). Навіть не уявляла, що картина така величезна. І така сильна емоційно.

А ще в цьому ж музеї в той день була міні-виставка, приурочена до якогось ювілею Соломії Крушельницької, української оперної та камерної співачки. В тій невеликій кімнаті, де були розвішані її фотографії і вирізки з газет про її діяльність, в куточку стояв дуже старий музичний центр. Колись такі були популярні в 2000-х. І от ця старенька апаратура прокручувала диск, а може, й касету з кількома записаними оперними аріями у виконанні Крушельницької. Передати не можу, наскільки атмосферною виявилась та маленька виставка. В тому одному невеличкому залі я провела більше часу, ніж у всьому музеї.

Крайній раз відвідувала Харків 22.02.2022. За день до війни. Вперше була на станції метро Спортивна, яка розмальована кольорами українського прапору. Ми спускались з колегою сходами, а я фотографувала стіни і стелю, час від часу дивлячись під ноги. Згадала тоді поїздку в Стокгольм з їхнім дивовижним арт-метро і подумала, що в нас і своє метро класне.

В той вечір, за день до війни, поверталась поїздом до Києва і милувалась багряним заходом сонця. Читала книжку, а очі все одно повертались в сторону вікна, слідом за сонцем.

Ці теплі спогади, які вміщені в кілька абзаців, лише маленька частина моєї любові до цього прекрасного міста. Міста-героя, яке вже четвертий тиждень потерпає від загарбницьких рук рашистських окупантів, яке стоїть під тягарем «руського міра». І вистоїть.

І буде відбудоване. І стане ще кращим. Ще більшим осередком освіти і IT-ринку. В якому відкриється ще більше закладів. Куди будуть їхати туристи з інших країн. Яке знову стане мирним. І яке я скоро знову відвідаю після нашої перемоги.

Все буде Україна

І все буде Харків!

Щоденник війни. 27-й день

Україна має знати своїх Героїв.

Луканюк Андрій Васильович. 23 роки.

Учасник АТО. Останні 2,5 роки жив у Парижі. 24 лютого 2022 року, дізнавшись про напад росії на Україну, вирішив повернутись додому і протистояти рашистським окупантам.

Хлопець з села, в якому я народилась і де прожила 17 років. Яке і в 30 років я вважаю своїм домом. Юнак, якого я не знала особисто. Але в селі такого не буває. Ти знаєш всіх. Навіть якщо не знаєш.

15 березня 2022 року мій земляк загинув.

Віддав життя за Україну. За нашу свободу. Наш спокій. Наше мирне життя на нашій українській землі.

Сьогодні, 22 березня 2022 року, ми провели його в останню дорогу. Все село прийшло вшанувати пам’ять Героя. Підтримати рідних в жалобі. Висловити свою скорботу.

Я ніколи не була свідком нічого подібного. Такого масштабного прояву любові і гордості. Спільної втрати і скорботи. Спільної молитви. Спільних сліз.

Немає слів, щоб висловити співчуття сім’ї і рідним цього Героя. Як і всім Героям, які віддали життя за Україну.

Цей молодий юнак – приклад героїзму і відданості своїй Батьківщині. Частина його душі живе в кожному з нас. В нашій пам’яті та в українській історії.

Ця жертва не даремна. Вона частина нашої визвольної боротьби. Частина нашої перемоги. Нашої вільної України!

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду».

Герої не вмирають!

Щоденник війни. 40-й день

День трауру.

2 квітня звільнили Київську область від рашистів. 2 квітня міста Буча, Ірпінь, Гостомель та інші стали вільними. 2 квітня ми щиро раділи цій новині, не до кінця усвідомлюючи, що вона принесла.

Сьогодні 4 квітня. Я уникала новин, соцмереж, телеграм-каналів, щоб не бачити звірств, які вчинили рашисти в наших звільнених містах. Але куди б я не заходила, майже кожен публікував їх. Я дивилась на ті фото останні три дні. І ніби очі бачили, а розум не приймав. Відхиляв, як якісь вірусні файли.

Не вірив, що це нинішня реальність моєї країни. Не хотів вірити. Не міг вірити. Бо ті кадри схожі на фільм жахів. Я ж не вірю в них. Просто дивлюсь і навіть не лякаюсь.

Тим не менше, мені було боляче. Неприємно. Страшно. Мерзенно. Але це ще не той біль, який розриває на шмаття зсередини. Від якого хочеться кричати на весь світ. Волати нелюдським голосом.

Зазвичай, я сильна. Я тримаюсь. Не панікую і по можливості, як умію, зберігаю спокій.

Але от сьогодні мене накрило.

Сьогодні все моє єство спротивилось тому, що мій розум захищає тіло від реальності. До горла підступив ком, з очей полились сльози, а зсередини вирвались ридання. Ридання, які я нарешті собі дозволила. Серце щемило. Очі боліли. Все тіло ніби вивернулось назовні, не в змозі зібратись докупи.

Ніби я маленький багаторазовий сміттєвий мішечок з пилососа, який вивернули, щоб почистити, і не можуть звернути назад.

Ніби таким чином моє тіло теж захотіло страждати з сотнями жителів звільнених міст. Хоча б так. Хоча б далеко. Хоча б у безпеці.

Мені захотілось перейняти на себе трохи болю їх рідних, що залишились живі. Трохи їх розпачу. Страху. Ненависті. Крику. І їх смерті.

Я не знаю, не можу знати, що відчувають  чоловіки тих жінок, яких вбили і проїхались зверху танком. Я не уявляю страждань батьків, чиїх мертвих донечок знайшли з розірваними вагінами. Я не можу збагнути відчаю дітей, чиїх батьків катували на їхніх очах.

Я б хотіла якось їм допомогти. Але що можна зробити для людини, світ якої зруйнували? В душу якої встромили десятки і сотні скривавлених ножів. Чия пам’ять вже ніколи не забуде жодної хвилини, проведеної в пеклі.

Мінімальне, що ми можемо зробити зараз, це дивитись на ті фото, відео, публікації. Ділитись ними. Показувати їх світу. Знати нашу історію і історії наших людей. Пам’ятати всі звірства, які вчинили орки на нашій землі. Щоб в майбутньому навіть думки не допустити про нібито «брацькі народи».

Це неможливо пробачити. І ніколи, ніколи ні ми, ні наші нащадки не пробачать росії геноциду нашого народу.

Я розказуватиму ці історії дітям, внукам, і якщо доживу, то й правнукам. Показуватиму фотографії та вчитиму їх, що «брацькіх народів» не існує! І ніколи не існувало! Це плід фантазії розумово і морально обмежених НЕлюдей.

Вічна пам’ять кожному українцю, чиє життя забрали вороги.

Щоденник війни. 42-й день

Не про війну.

Бо сьогодні день народження найкращої людини. Моєї мами.

Мама, подруга, психотерапевт і заспокійливе в одній особі. Особливо це відчувається в наш нелегкий воєнний час. Людина, яка все життя була одночасно і мамою, і татом. Мій острівець адекватності та розуміння в цьому заплутаному світі людських емоцій і переживань. Мій наставник, мотиватор і приклад для наслідування.

Людина зі сталевою витримкою і одночасно витончена й ніжна жінка, на яку мені завжди хочеться рівнятись.

В юності мої друзі і знайомі хлопці просили її номер. «Ксюш, а ти познайомиш мене зі своєю мамою?» А я тільки сміялась. І мама сміялась у відповідь цим історіям. Хоча обом нам було приємно від такої уваги, мамі – як жінці, а мені – як доньці такої супермами. До неї залицялись на 10, а то й 15 років молодші від неї. Це напевно і я від мами перейняла.

Усі роки мама жила і робила так, щоб жила краще я. Щоб я мала все, чого не було в її дитинстві і навіть більше.

Вона вчилась і працювала на кількох роботах з перших тижнів мого народження. Щоб в мене було гідне життя і кращі можливості. Працювала на шкоду собі, своїй молодості і своєму часу.

Немає слів, якими я можу висловити вдячність своїй Супермамі. Вона, як супергерой зі світу Marvel або DC, але в сотні раз краще.

Але все ж дякую! Насамперед за прекрасні гени. Бо друзі кажуть, що я теж адекватна і розуміюча, а це ж точно від тебе. За те, що в найкращі і найгірші моменти життя ти завжди зі мною. Завжди на моїй стороні. Підтримуєш, розумієш, вислуховуєш, смієшся, але не плачеш, коли мені погано. А намагаєшся заспокоїти. Дякую за твою мудрість і за ту, що ти передаєш мені. За абсолютну любов, хоч і на відстані.

Все, що є найкраще в світі, я бажаю тобі!

Насамперед здоров’я. Щоб було менше причин для хвилювань, смутку і сліз. Менше негативу навколо. Щоб був спокій на душі і в Україні, бо будучи далеко, тебе це ще більше турбує. Щоб було тепло на серці, хоча в тебе й без цього там завжди весна. Щоб все в житті вдавалось так, як хочеш ти.

Дуже хотілось би зараз тебе міцно обійняти. Але відкладемо ці приємності на літо. Ми, як два оптимісти, віримо, що літом це дійсно стане можливо.

Люблю тебе як до неба і назад. І навіть більше.

З днем народження, моя Супермама!

Щоденник війни. 46-й день

Черговий день, щоб переконатись, що ми вільні.

Вчора я побачила цей постер.

І навіть представила себе на місці цієї жінки.

В мене теж є синя спідниця подібного крою. Десь була така жовта блуза. Каре, сумочка, підбори. Та й квіти колись дарували.

А ще найважливіше – я теж вільна українка, як кожен житель моєї країни. Я можу собі дозволити обрати президента.

Навіть якщо він не переможе більшістю голосів.

Я можу вийти на мітинг, якщо мене не влаштовує його зовнішня політика. Навіть якщо мітинг потім за його вказівкою розженуть. Я можу згодом вигнати цього президента з країни. Навіть якщо він втече не дуже далеко, десь в Ростов.

Я можу вголос критикувати будь-якого політика чи ЗМІ. Можу навіть організувати свій стендап або «квартал» і насміхатись з усіх зі сцени.

Я можу заходити в інстаграм та фейсбук без vpn.

Можу поїхати в Європу. Не в Молдову чи Сербію, але гуляти вулицями Парижу, Неаполю чи пливти поромом з Естонії в Фінляндію.

Я можу купити цукор, хоч майже не вживаю його.

Я можу жити в красивому і доглянутому місті – столиці європейської держави. А можу поїхати в українське село, яке краще мільйона міст в росії.

Я можу бути частиною цивілізованого світу і робити те, що мені заманеться. Поки це не порушує права і свободи інших. Бо в цивілізованому світі тільки так і прийнято.

Звісно, є те, чого я не можу:

- обвинувачувати людей в ксенофобії через борщ;

- перебріхувати історію;

- вигадувати байки про біологічну зброю;

- слухати баскова і газманова;

- красти пральні машини і собачі будки;

- жити в злиднях і навіть не намагатись змінити це;

- бути зазомбованою пропагандою;

- підтримувати воєнного злочинця, вбивцю і терориста.

Цього я дійсно не можу. Але тільки через свої власні принципи і світогляд. Мене не потрібно від цього «асвабаждать». Мені не потрібен такий «рускій мір» за сценарієм Джорджа Оруела. Як і всім українцям.

Що я хочу сказати? Хотілось би знову послати всю росію за воєнним кораблем. А слідом відправити квіти з постеру. Парну кількість.

Слава Україні!