Сивак Вікторія, Філія Малаївська гімназія з дошкільним відділенням та початковою школою Окнянського опорного ліцею з початковою школою та гімназією Окнянської селищної ради Подільського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дідорчук Валентина Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мені було дванадцять. Це мав бути найкращий рік у моєму житті – мій рік Тигра. Ми були щасливі, ходили до школи. Було багато справ, у нас проходили різні цікаві заходи, уроки, життя бурлило. Після COVID-19, коли ми навчались дистанційно, здавалось, ніщо нам не страшно. Так вийшло, що я в цей період вела щоденник, в якому писала про різні події, що зі мною трапились, свої емоції і думки, переживання.

Одного зимового дня 14 лютого в понеділок мама і тато повертаються з роботи і говорять, що в нас має початися війна. Я сприйняла це не дуже серйозно. Але через десять днів все почалось. У щоденнику я писала: “24.02.22 війна почалась в п’ять годин ранку, обстрілювали всі міста (Херсон, Київ…)”. Пам’ятаю, як прокинулася зранку, мама каже, що війна почалась.

Вона не могла здзвонитися з бабусею і дідусем, дуже переживала і плакала, але все обійшлось. Спочатку я не вірила, не розуміла, що відбувається.

Наступного дня я писала: ”25.02.22 вечір. Ми дуже злякалися. Мама почула вибух. Це був не дуже сильний вибух, але в хаті затрусились стіни. Ми вже почали збирати тривожні валізи. Ми сиділи в коридорі і чекали, що буде далі, що на нас чекає. Вже було темно. Тато ходив надвір і чув вибухи, постріли”. Втомились чекати. Заснули на підлозі.

Час ішов. Ми не ходили до школи. Весь час дивились новини. Я не гуляла, дуже скучала за друзями. Вчились онлайн. Навчання відволікало від поганих думок. Батьки облаштовували сховище біля будинку. Я трошки заспокоїлась.

А потім сталась біда. У моєї подруги загинув батько. Він був військовим. Всі плакали. Подружка була розбита горем. Жах. Як таке могло статись?

Багато людей виїжджали за кордон. Моя хресна теж поїхала. Ми залишились. Мама плакала. Ми молились. А потім була пісня. Ми співали так голосно, як ніколи. Сльози душили, але ми співали. Багато пісень… І знаєте, ставало легше.

Вчителі в школі робили маскувальні сітки. Ми теж допомагали. Потім робили окопні свічки. Збирали кришечки від пляшок — з них роблять протези. Ми вийшли на навчання, але часто сиділи в бомбосховищі.

Мені дуже запам’яталось, як я брала участь у військово-патріотичній грі «Сокіл» («Джура»). Ми пройшли три етапи, змагались у стрільбі, готували куліш і борщ, ставили намети, виконували повороти, відповідали на питання з історії. На обласному етапі ми навіть були в Одесі.

Ми завжди шукали, як допомогти. Наш духовий оркестр «Козаки» збирав кошти для ЗСУ — виконували колядки, грали на ярмарках. Я спекла торт на благодійний ярмарок, і його одразу розкупили. Робили обереги, малювали для воїнів. Один із моїх малюнків потрапив до дядька на фронт.

Я надіюся, що зовсім скоро війна закінчиться, і ми продовжимо спокійно жити в нашій вільній країні. Ми будемо робити все для цього.