Пилипчук Оксана, 1 курс, ВСП «Рожищенський фаховий коледж Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З.Гжицького»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Федчик Світлана Асилханівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мабуть, у кожної людини бувають моменти, які змінюють світогляд, залишають глибокий слід у пам’яті, змушують переосмислити цінність життя. Цінність свого життя та життя оточуючих я переосмислила тоді, коли в лютому 2022 року почула перші звуки війни. У перші дні було нелегко всім. Хтось метушився і виїхав з країни, а хтось розумів, що потрібно об’єднатись і допомогти тим, хто захищає нас. Виявилось, що не все так просто, як здавалося на перший погляд. Страх, тривога та розгубленість не давали тверезо мислити.

Саме в цей час з’явилася людина, яка несподівано для всіх стала прикладом справжньої сили допомоги. Це звичайна вчителька з сільської школи села Ворокомле – Людмила Василівна Процик.

Вона не злякалась, не виїхала, не розгубилась, не опустила рук. Ця вчителька зуміла об’єднати школярів, учителів, дорослих та пенсіонерів свого села та мешканців навколишніх сіл. У спортзалі школи облаштувала куточок для плетіння маскувальних сіток. Людмила Василівна завжди говорить, що наша допомога – це великий вчинок на передовій. І ось тоді я зрозуміла, що таке справжня сила допомоги – це людяність, чесність, відповідальність. Ця звичайна вчителька змогла об’єднати людей різного віку і показати, що кожен може змінити ситуацію не словами, а своїми діями.

Раптом стало помітно, як діти дорослішають, а незнайомі друзі стають друзями; стало очевидним, що бути корисним – це не лише честь, а й обов’язок кожного.

Іноді одна людина своєю поведінкою може змінити життя інших людей. А тут зібралась команда, яка своїми діями, вчинками надала допомогу нашим захисникам. Людмила Василівна поступово здобувала – передавала знання та вміння робити окопні свічки. Своїми мудрими порадами допомагала мешканцям долати страх, віднаходити сили та впевненість: саме від нас залежить подальша доля нашого народу. Жителі віддаленого села розуміли, що повинні допомагати військовим.

Почали організовувати збір коштів, речей, продуктів для них. Волонтерська діяльність вчительки переросла у цілу мережу.

Вона домовлялася з підприємцями, зв’язувалась з людьми із різних сіл, шукала потрібні матеріали. Завдяки наполегливості та небайдужості об’єднувала людей в одну команду, яка розросталась, бо на допомогу ішли всі: хтось приносив гроші, хтось – теплі речі, а були такі, які годинами у спортзалі школи плели маскувальні сітки. Людмила Василівна настільки надихнула людей допомагати, що вони самі виготовляли опори для сіток і плели їх дома.

Люди розуміли, що це не слава, не вигода, просто не може бути інакше.

Наші військові дякували за кожну сплетену сітку, за кожну виготовлену свічку, за кожну посилку. Для них – це не просто річ, а доказ того, що про них не забули. І це ще більше спонукало Людмилу Процик не здаватись, а рухатись вперед. Я зрозуміла, що це людина з великим серцем, доброю душею стала героїнею не лише для мене, а й для сотні інших людей. Кожен наш вчинок, кожне сказане слово, навіть жест може змінити нашу долю. Людмила Василівна навчила нас вірити в силу доброти, мужності, чесності. Для своїх односельчан і людей, які її знають, вона стала символом милосердя, доброти та впевненості.

Ми зрозуміли, що навіть у найважчі часи, коли, здається, опускаються руки, з’являються ті, хто дає нам світло і надію. В цій ситуації це світло дала звичайна вчителька, ім’я якої гордо промовляють всі.

Минали дні, минали ночі та війна не припинялась. Після закінчення базової загальної середньої освіти я вирішила продовжити навчання і вступила до Відокремленого структурного підрозділу «Рожищенський фаховий коледж Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З.Гжицького».

Я розуміла, що буде нелегко, адже війна змінила наше життя. Я потрапила в нове середовище, до нових людей. З перших днів навчання я побачила, що багато студентів та викладачів залучені до волонтерської діяльності. Ми організували благодійний ярмарок на підтримку Збройних Сил України, де продавали домашню випічку та продукти харчування.

Кожна гривня, зібрана на цьому заході, була передана роті вогневої підтримки 233 батальйону 128 Обр Тро «Дике поле». Цей ярмарок показав, що ми – сила, підтримка для наших захисників.

Багато студентів нашого закладу живуть в гуртожитку. Такі прості речі, як пластикові пляшки, які зазвичай ми викидаємо не задумуючись, можуть змінити чиєсь життя. До глибини душі мене вразила ініціатива – збір пластикових кришечок. В актовій залі нашого гуртожитку стоїть велика коробка, куди всі студенти скидають кришечки від пластикових пляшок. На перший погляд здається, що це дрібниця, але для когось – справжній порятунок.

Виявляється, що зібрані кришечки використовують на виготовлення протезів військовим, які на війні втратили кінцівки.

У коледжі всі студенти різні за характером, але в кожного є своя історія, пов’язана з війною. І саме це нас об’єднало. Кожен з нас по-різному пережив перші місяці війни, але кожен свідомо хотів бути корисним. Наші студенти організовували збір для військових під назвою «Коробка тепла». Приносили все, що могли: ліки, теплі речі, чай, каву, засоби гігієни. Сподіваюся, ця допомога була вкрай потрібна нашим героям. Студенти, які не так давно були звичайними підлітками, стали серйозними, відповідальними. Такі акції є важливими. Відчуття допомоги робить нас стриманими, відповідальними, дружніми.

Ми не тримаємо зброю у руках, але робимо все можливе, щоб наші військові не втрачали надії і вірили, що перемога близько.

Здатність об’єднувати, надихати, підтримувати, мабуть, саме в цьому і є сила допомоги. Сила допомоги живе в простих речах: плетінні маскувальних сіток, у виготовленні окопних свічок, у коробці зібраних кришечок у гуртожитку, у словах підтримки. Вона у звичайних, але водночас в неймовірних людях, у таких як Людмила Василівна Процик, сільські жителі, студенти та викладачі мого коледжу.

Написані епізоди з мого життя – це шлях, який змінив усе. Це події, які вкарбувались в моїй пам’яті та стали поштовхом до рішучих дій, до переосмислення, до усвідомлення того, що допомога іншим здатна змінити навіть самого себе.

Я зрозуміла, що не треба боятись і чекати слушного моменту, аби стати корисним. Щоб змінити світ, треба слухати своє серце і діяти. Дуже просто допомагати комусь іншому. Але коли об’єднати багато людей і підтримувати одне одного – це могутня та незламна сила. Саме такими є наша Україна, наші захисники та волонтери і кожен з нас особисто. І коли серед нас є люди, які не бояться, не розгублюються, не опускають рук – ми незламні.

Ми живемо в той час, коли одне добре серце може врятувати світ. Кожна людина нашої країни надіється та вірить, що настане мирний світанок. Ми забудем про тривоги і будемо сміятись. Завжди пам’ятатимемо тих, хто зберіг нам це життя. Бо сила допомоги –це любов. А любов – це Україна.