Пів року син жив в окупації, силою ходив до окупаційної школи, бо інакше батьків лишали батьківських прав, не виходив гуляти, бо поруч з будинком, де проживали знаходився штаб військових РФ. Чув вибухи, бачив, як літали винищувачі.

Щоб виїхати в безпечне місце довелося покинути домівку, друзів, батька, бо він пішов на співпрацю з окупантами.

Найважче було жити в окупації, пережити перші дні вторгнення, в страху постійно сиділи в підвалі, від чого діти захворіли. На початку вторгнення наше містечко перебувало на межі гуманітарної катастрофи, була нестача їжі та медикаментів, так як мали свій колодязь, нестачу води не відчували.