Проживав я у Василівському районі. Мені 51 рік. В перший день війни ми бачили з вікна квартири на другому поверсі, як ракети летять у бік Запоріжжя. Багато всяких труднощів – починаючи від побутових і закінчуючи проблемами зі здоров’ям. З їжі у нас було все, ми ж усе-таки в селі. Щось на городі було вирощено, в підвалі закрутки були. Село є село.

Поки був час і можливість виїхати, я й виїхав. Шість діб виїжджали. Там відстань – приблизно 40 кілометрів, але ми п’ять діб у черзі стояли. Постійно якісь негаразди були, нас не пропускали. То обстріли були, то ще щось.

Звісно, ми шоковані тим, скільки загинуло людей, дітей, воїнів, скільки міст зруйновано.

Ми до Запоріжжя виїхали. Тут донька вчиться. Я інвалід третьої групи, не працюю.

Я не знаю, навіть не підозрюю, коли війна скінчиться. В майбутньому, в першу чергу, бачу мирне небо. І хочеться, щоб була Україна.