Іван з родиною поїхав з Оріхова, коли посилились обстріли. Зараз від міста вже нічого не лишилось.

Мені 68 років. Я з міста Оріхів. У мене дружина є і дитина маленька - 7 років.

Я був на роботі, коли передали, що росіяни пішли на Київ. Я був в Оріхові - ми застали всі обстріли. Зараз міста вже немає. Ми виїхали в Запоріжжя, бо було страшно за дитину. Наразі знімаємо квартиру і живемо поки що тут. Додому їздив, коли зміг, лише один раз. Потрапив під обстріл. Я вивозив собак, бо ми їх спочатку залишили. Трошки машину пошкодили, та головне, що живий залишився. Наразі мій син воює в Оріхові.

Газ, вода і світло пропали буквально через тиждень після початку війни. Ми поставили буржуйку, щоб обігріти хоча б одну кімнатку. Усе робили на дровах, потім уже на свічках - придбали свічок. Добре, що трохи було дров - топили дровами, їсти готували на вулиці.

Одного разу готували їсти з жінкою, а над нами якраз пролітали ракети з «Градів». Свист був дуже сильним, та ми вже звикли до цих звуків.

Коли почалися серйозні обстріли, довелось виїхати. Старший син залишився там, а ми тут. Щовечора дзвоню йому й сподіваюся тільки на те, що все буде гаразд, що буде живий і здоровий. Голова вже повністю сива від хвилювань. У перший місяць я пішов у тероборону, отримав зброю. А потім мені подзвонили, сказали, що молодим не вистачає зброї, треба здати. Так я й поїхав на Запоріжжя.  

У мене є своя машина, ми просто кинули необхідні речі і виїхали. Усе інше залишилося вдома. Син подзвонив, що було два вибухи, повилітали всі вікна. У сина будинок згорів повністю.

У мене дві собаки, я їх обох забрав до села. Зробили там вольєри і вони на подвір'ї живуть. Ми їм корм купляємо, годуємо.

Тяжко долати стрес. Коли з дитиною граюсь, якось краще стає на душі. Підтримуємо одне одного. Як подзвоню сину й дізнаюся, що в нього все гаразд, – настрій відразу піднімається.

Я навіть не сумніваюсь, що війна скінчиться нашою перемогою. У нас є за що воювати, а в них - ні. Вони просто прийшли «погуляти», але в них не вийшло. Я вважаю, що перемога буде за нами, але якою ціною? Хотілося б якомога меншою. Та як усе буде насправді – незрозуміло.

Найголовніше – це повернутися додому й почати відбудовувати те, що зруйнували. Поки є сили і здоров'я, будемо відбудовувати наше місто.