Ворончук Кристина, учениця 11-Б класу, Балаклійський ліцей №3 Балаклійської міської ради Харківської області,

Вчитель, що надихнув на написання есе: Щербак Олена Євгенівна

"Війна. Моя історія"

23 лютого. Ніколи не забуду той день. Неважкі уроки в школі, сонячна погода і гарний настрій. Ішовши додому, я сфотографувала небо над своїм будинком – блакитне і чисте, хоча ніколи цього не робила. Внутрішній голос підказав так учинити, моя підсвідомість відчувала неладне. Це було останнє фото мирного неба... .

Щоб не збожеволіти, вела щоденник…

«Сьогодні я зрозуміла, що заснути було найгіршою ідеєю. Я прокинулась близько п’ятої ранку від розмови у коридорі - це був діалог мами і хрещеної з Харкова. Почула тільки одне слово «почалось», а потім - різкий вибух у двері. Незабаром прибігла бабуся-сусідка і привезла дідуся-інваліда. Чоловіків не було - і його не змогли занести у дім. Морозний зимовий ранок… Я поряд із людиною у візку на вулиці. Навколо вибухи. Нещадний гул сирени сповіщав про ворожі літаки і ракети, які почали бомбити військову базу…».

24.02.22 «Учора нас відвезли під Ізюм, у село до родички... Побачивши заплакану маму, я спитала, де тато. Мені сказали, що він прийняв рішення залишитись вдома. Він пішов до військкомату, та його не взяли».

25.02.22

«Село, де ми знаходимось, окупували. Нам дуже пощастило, що ми маємо господарство і колодязь – їжу і воду. Бо думаю, що такою великою сім’єю у таких умовах довго б ми не прожили. Окрім цього, у нас нічого і немає».

Березень:

«За цей час світло було декілька разів. Коли електрику все ж таки давали, то ми швиденько заряджали телефони. Це єдиний зв’язок із цивілізацією…».

«У нас газ у балонах. Ми економимо, бо не знаємо, на скільки затягнеться окупація. Люди … готують на печі або на вогнищі. Ми також так робимо. Нещодавно готували оладки. Наші дівчата пересіяли собачу крупу, щоб отримати борошно. На зубах, звісно, трохи скрипіло, але вони були дууууже смачні».

Бабуся і мама ходили вчора по продукти. Сказали, що людям заборонили ходити на пагорб дзвонити. Солдати, якщо побачать, застрелять. Але бабуня з матір’ю все одно сьогодні ходили, бо хвилювання за рідних важливіше за небезпеку. Вони наші безстрашні!..

«Обстріли Ізюма відбуваються кожного дня. Я не розумію, чому? Спочатку бомбили з літаків, а потім ракетами. Кожен день звідусіль летять ракети - і забирають життя рідних та незнайомих».

«…Персик беззахисний. Мені його дуже шкода. Але я впевнена, що він все розуміє. Кожного разу його вдягаю, щоб він не змерз у підвалі. Як би я хотіла, щоб він не чув цих вибухів. Люблю його».

«Носимо дідуся на візку в погріб».

«Ми вирішили вже не бігати до підвалу. Ми змучилися, не вистачає сил. Як привалить, то привалить…».

Квітень: «Росіян стає все більше. Дорослі хочуть вивезти деяких із нас на підконтрольну територію. Хочуть, щоб я залишила Персика з бабусею. Вони запевняють, що з ними все буде гаразд».

«Сьогодні була спроба виїхати, нас розвернули назад».

«Ми нарешті на підконтрольній території. Так приємно бачити наших військових. Я чекала цього 2 місяці».

Ми вирушили в Полтаву. Потім були Кременчук, Івано-Франківськ, а згодом … Польща. Ми були там пів року:

«Єдине, що у мене зараз у голові - це думки про Україну. Моя люба домівка, де я провела найкраще літо у своєму житті. Квартира зараз стоїть одна-однісінька, не має вікон і дверей. Мій любий пес, якого я залишила вдома, – це те, що змушує мене плакати кожного разу, коли я бачу домашніх улюбленців. Я згадую своє рідне місто і чарівні свята вдома.

Ми збиралися всі разом, щоб відсвяткувати чийсь День Народження. Пам’ятаю, як за столом сидів Вадим Мороз, зараз Герой України посмертно, який захищав наше небо під Миколаєвом. Молодий орел, який тільки-но розпростер свої могутні крила, йому навіки буде 26. Дмитро Чичельник – десантник, який за документами загинув під Ізюмом. Тіло не знайшли, тому ми досі сподіваємося, що він живий. А в центрі завжди був хрещений Микола, якого зараз немає з нами через важку хворобу. У гості ще запрошували бабусю Марію, яка не пережила авіабомб на початку березня. А ще багато-багато людей, які могли б з нами познайомитися, але вже не зможуть, бо лежать зараз десь серед степів у братських могилах. Рфці прийшли на мою землю – і все зруйнували... Я просто хочу додому…

Ярнолтувек, Польща».

Зараз я знову вдома. Уже рік я живу в деокупованому місті. Насправді повномасштабне вторгнення багато чому мене навчило. Тепер розмовляю і підтримую контент виключно українською, цікавлюся історією та культурою. А також я зрозуміла, що життя може обірватися у будь-який момент. Тому готуюся до іспитів (попереду НМТ та вступ до омріяному вузу) і намагаюся якнайбільше радіти життю.