"Що більше всього бісило, це те, як вони вітались: «Крістос васкрєс». Тьфу!"

Автор розповідає, через що довелось пройти, коли він вивозив сім’ю з окупованого Херсону, як шукали об’їзні дороги, бензин, як зламалась машина, як ночували на фермі. І як їх зустрічали на підконтрольній Україні території.

1 травня

До поїздки ми готувались заздалегідь. Розпродали практично за безцінь все майно, яке мали. Багато чого подарували друзям, багато речей залишили в надії, що, все ж таки, колись приїдемо у вільний Херсон і заберемо їх. Майно продавали зі сльозами на очах.

Коли продавав велосипед доньки, ледь заспокоїв її – так плакала, що сам не розплакався. Прийшлось піти на поступки і пообіцяти, що коли облаштуємось на новому місці, то відразу купимо їй собаку, про яку вона так мріє.

Скажу відразу, що жити в Херсоні ми, скоріш за все, більше не будемо, донька та дружина категорично проти.

Власного авто у нас не було, тому кілька днів пішло на пошук недорогого авто. З цим були проблеми, оскільки всі нормальні автівки за адекватною ціною розібрали вже давно. Залишились або євробляхи, або взагалі хлам, на яких страшно було їхати. І от в одного перекупа ми знайшли «Опелька» 1989 року, хетчбек з великим багажником – те, що потрібно. Їде нормально і навіть вселяв надії, що таки доїде. Я навіть особо не дивився на його стан.

Два дні на збори, і от настав той день. Ми мали їхати колоною з моїми знайомими з Чорнобаївки, але вони чомусь мені не подзвонили, коли будуть виїжджати, як ми домовлялись. Я телефонував, але ніхто не відповідав. Трохи почекали і поїхали самі. Виїхали десь о пів на шосту. Місто проїхали швидко, не дивлячись на комендантську годину. Було багато тих, хто просто летіли.

І от перший блокпост, там стояли рашисти. В чергу ми стали навпроти «Данон».

Три години в черзі – і от ми під'їхали. Донька дуже боялась, ледь не плакала, та й самому було страшно від того, що не знаєш, як себе поводити.

Але начитавшись різних чатів, намагався поводити себе ввічливо і відразу давав розкриті паспорти. Все пройшло спокійно, орк переглянув паспорти і пропустив, навіть багажник не дивився.

Наступний блокпост був на розвилці Бериславського шосе і об'їзної дороги, все навкруги обвішали своїми тряпками і кругом окопи. Самі в залізних касках, брудні, смердючі, із ржавими автоматами, з яких ніколи не стріляли. Знову перевірка документів і хто їде. Пропустили швидко.

Наступний блокпост у Дар'ївці. По дорозі до неї дуже багато розстріляних цивільних автівок, дві швидких і в самій Дар'ївці спалена С-300. Її приналежність визначити не зміг. У Дар'ївці знову «ЛДНР» оглянули документи, салон і багажник. Пропустили.

Наступний блокпост в Лиманці, «ЛДНР» на Ниві. І тут стався перший казус. В мене заглухла автівка, виявилось, що після зими не вийнята заслонка радіатора. Деякі водії відразу підійшли і почали допомагати. Я трохи постояв, завівся і поїхав, мене навіть пропустили, щоб ми стали в свою чергу.

Але був ще один казус. Якийсь крутелик на «Інфініті», насравши на всіх, почав об'їжджати чергу. На блокпості його відправили в сторону і змусили достати всі речі з багажника, але пропустили. Ми пройшли спокійно, дивились документи і поверхнево перевірили багажник.

А далі почалось… Стали в чергу, де простояли до самого вечора. Багато хто почав повертатись, я вже познайомився з людьми, які стояли слідом за нами на «Субару». Ми розговорились і вже тримались разом аж до самого Кривого Рогу. Разом прийняли рішення ночувати в найближчому селі. Люди підказали, що там є ферма, де можна стати автівкою. Так воно і було.

Бажаючих ночувати було більше сотні автівок. На дорозі орки заборонили ночувати. На фермі була вода – фермер вранці і ввечері запускав генератори, щоб доїти корів. Частину молока він возив у Херсон на продаж, а частину міняв в орків на паливо.

Там ми і ночували дві ночі. Спали в автівках. Там була гаряча вода і туалет. Також фермер розповів, що вранці можна буде пройти цей блокпост.

І от ми вирішили наступного дня десь о четвертій спробувати проїхати, але виявилось, що багато автівок о другій ночі вже почали їхати до блокпосту.

В результаті орки почали стріляти в повітря і нікого не пропустили. Говорили, що першим автівкам навіть колеса прострелили. На блокпості стояли буряти, які нікого не пропускали, ні хворих, ні вагітних, ні інвалідів. Так ми простояли цілий день.

Познайомились ще з людьми з двох автівок. Ввечері знову ночівля на фермі, погода геть зіпсувалась, мряка, сильний вітер. Час йшов дуже повільно, що дуже сильно давило на нерви – зв'язку майже немає. Багато автівок поїхали назад в Херсон, на ночівлю залишилось близько десятка.

Спати було дуже холодно, під ранок сильно замерзли. О п'ятій ранку знову виїхали до блокпосту і знову нікого не пропустили.

Але з'явився зв'язок і інтернет. В месенджерах ми прочитали, що є дорога через Давидів Брід. Рішення було прийнято миттєво – пробувати їхати тудою.

Оскільки ніхто не знав, де це і як туди їхати, окрім мене, мене поставили ведучим колони. Наша колона – це чотири автівки, які познайомились між собою в дорозі. Також ми забрали з собою хлопця, ветерана АТО. Про нього буде окремий невеличкий тред.

Сформувавшись колоною, ми виїхали. Доїхавши до Дар'ївки, вирішили заїхати на заправку – палива трохи витратилось за ці дні. Заправки були зачинені, вихідний.

Вирішили їхати через Берислав з надією там щось знайти. Рушили. Кожних 500–1000 метрів стоять орки. Більшість не зупиняло. Ми блокпости проходили швидко за рахунок дитини в машині. Бус із нашої колони дуже сильно перевіряли. Ми знижували швидкість, щоб дати бусу нас наздогнати. Їхали максимально швидко.

Перша серйозна перевірка у Тягинці, оглянули салон, багажник, переписали номери авто і паспортні дані. Наступна серйозна перевірка за поворотом на Вірівку. Перевіряли паспорти, телефони, багажник.

З нашої автівки забрали всю їжу, в мене хотіли забрати два дитячих телефона, тому що я не міг їх відразу знайти, але випросив, пожаліли.

В автівки не з нашої колони віджали ноут. Хлопця з АТО роздягнули, дуже сильно оглядали і розпитували. Пропустили.

Наступний блокпост в Широкій Балці пройшли швидко. Перед в'їздом в Берислав легкові пройшли швидко, бус знову ретельно оглядали. В Бериславі почали питати у людей, де можна палива купити. Все марно. І от біля автовокзалу і АТБ ми наткнулись на місцевого, чи то чиновника, чи то мажора, який сказав, що зараз з Каховки приїде людина, в якого є паливо. Знову повезло, я купив 20 літрів, інша автівка – 10 літрів 92-го. Хоч щось… Вже було спокійніше, що заправились.

Він же нас вивів з міста короткою дорогою в сторону Давидіва Броду. У нього, скоріш за все, зв'язки з орками, тому що провів нас через два блокпости без зупинок, а потім кудись звернув і зупинився біля палатки орків.

Далі ми знову поїхали самі, до Давидіва Броду пройшли близько 20 блокпостів. Нас ще зупиняли, тільки щоб «стрільнути» сигарет. На більшості блокпостів стояли «ЛДНРівці» в залізних касках, з гвинтівками Мосіна або ржавими АК, немиті, брудні, смердючі.

На одному блокпосту мене запитали, хто їде в авто, потім доньці сказали показати, де її мама. Показала. Пропустили.

Буса знову ретельно оглядали. З легковушки викляньчили 100 гривень, «штоб віпіть, сєгодня же празднік».

Ще, що більше всього бісило, це те, як вони вітались «Крістос васкрєс». Тьфу, аж гидко!

Ще на одному блокпості нас зупинили, бо їм не було видно білих тряпок, які вчеплені до склоочисників. Змусили перечепити на ручки дверей. Хрін з вами, перечепив. Пропустили.

Ще один блокпост. Знову перевірка салону і багажника. Перевірка паспортів, техпаспорта автівки, кількість людей в авто. Все це та номери авто записували в якийсь журнал: 1-2-1 – 1 дорослий Ч, 2 дорослих Ж, і 1 дитина. Навіщо це їм, я не знаю. Останній блокпост орків при в'їзді в Давидів Брід.

Орки були дуже злі, на всіх кричали. Знову огляд салону і багажника. Бус вкотре попадає під ретельний огляд. Пропустили.

Далі замінований міст і «сіра зона». На мосту стільки вибухівки, що якщо вони його підірвуть, то знесе половину села. Далі 13 кілометрів «сірої зони» летіли на швидкості, не зважаючи на вбиту дорогу. Там моїй автівці і дісталось, відірвав правий задній амортизатор.

Заїхали у Білу Криницю. Селище розбите, видно, що були важкі бої. Навколо нерозірвані боєприпаси, спалені будинки, пробиті дахи, практично всі будинки без вікон. Там же ми побачили наших військових.

Сльози самі котились з очей, плакали всі. Крізь сльози я промовив: «Ми це зробили, ми вирвались!»

У наступному селі був наш блокпост. Гарні, чистенькі, підтягнуті воїни, перевірили документи і пропустили. Там же я зірвав білі тряпки і з матюками на орків викинув їх. Хлопці посміялись і побажали щасливої дороги.

В селі ми стали в чергу на наступний блокпост, де автівки та документи ретельно перевіряли Нацгвардія і СБУ. Черга була аж до іншого села, де і знаходився сам блокпост. За моїми підрахунками, стояло більше двох тисяч автівок. Місцеві жителі, волонтери і ЗСУ пригощали всіх чаєм, кавою, какао, водою. Дітей – різними цукерками і смаколиками.

Там же ми підійшлидо наших хлопців і почали розказувати де, кого і яку техніку ми бачили. Вони покликали ще когось і почали нас уважно слухати. Оскільки я добре знаю ту місцину, деталі розміщення техніки і живої сили були повідомленні з великою точністю. В черзі ми простояли приблизно 12 годин.

І от після 12-ї ночі наші почали добряче насипати оркам. Працювало все: РСЗВ [реактивна система залпового вогню], ствольна артилерія, бахкало безперервно, весь горизонт просто світився.

Ми стояли і раділи, що теж змогли чимось допомогти.

Близько четвертої ночі до нас підійшли нацгвардійці та СБУ. Одні оглянули салон та багажник, інші – документи, пофоткали їх і пропустили.

На самому блокпості нам розказали дорогу, як їхати і пригостили сигаретами. Дорога була сильно заплутана і розбита, моя колона від мене відстала і заблукала. Довелось повернутись і шукати їх по селу. Знайшов. Поїхали далі.

За якимось селом виїхали на хорошу дорогу. Кілька наших блокпостів – і от ми вже в Кривому Розі. Це було десь близько шостої ранку.

Нас зустрів мій одногрупник, якого я 10 років не бачив. Не за таких умов я хотів з ним зустрітись, але все ж таки... Він розповів, на яких АЗС є паливо. На одній ми зупинились, поїли теплої їжі за чотири дні, попили кави, поспілкувались. Також розповіли йому історію хлопця з АТО, якого ми вивезли. Андрій відразу зайнявся його питанням і забрав з собою.

Зайшли в супермаркет, нашому подиву не було меж. Є все, що душа забажає і чого ми не бачили за два місяці окупації.

Всі говорили, що тут навіть повітря інше. Це було повітря свободи.

В дівчини з буса був день народження, ми всі дружно привітали її, а вона сказала, що це найкращий її день народження.

В Кривому Розі наші шляхи розійшлись, хтось поспішав, бо їх вже чекали, хтось їхав в іншу сторону. Ми, обійнявшись та обмінявшись номерами телефонів, роз'їхались кожен у своєму напрямку. От так от закінчилась наша історія.

Історія з відкритих джерел.